Кілька днів у соцмережах шумчани із захопленням розповідають про дівчину Катю, яка заспівала у підвалах «Азовсталі». Ця юнка стала символом незламності, нескореності українського народу, бійців, сильних духом і тілом, які зараз утримують оборону у Маріуполі. Її назвали «Пташкою», настільки вразив усіх голос дівчини і її сміливість.
Такими українками потрібно гордитися. Бо вони – майбутнє нашої нескореної нації.
Та чи варто було у воєнний час оприлюднювати прізвище Каті і село, звідки вона родом, і де зараз мешкає її сім’я? Ні.
Наразі я єдина із журналістів, хто зателефонував до мами Каті. З цією людиною мене пов’язує багато років знайомства. І я, напевно, могла першою оприлюднити цю інформацію про Катю, як-то кажуть, з перших уст. І таким чином підняти рейтинги і сайту, і газети.
Але для мене ключовим стали слова мами Каті: «Навіщо вони оприлюднили усі дані про мою дитину? Чому ніхто не запитав моєї думки? Мені скидають зсилки з різних джерел, де про Катю усе розписано, є фото. Вони фактично злили дані про мою дитину. Так, моя дівчинка патріотка, ми пишаємося нею. Але для мами і тата вона, найперше, дитина, за яку ми переживаємо. Ми знали, що Катя на війні, але нікому про це не розповідали, бо для нас на першому місці її безпека», – з болем розповідає мама Каті.
Перед тим, як писати цю статтю, я радилася зі столичними експертами, які кілька років висвітлюють тему війни і знають, як це робити, щоб, у першу чергу (наголошую на цьому особливо) – НІКОМУ НЕ ЗАШКОДИТИ.
Мої колеги, для яких на першому місці – безпека людини, порадили таке. Якщо ця історія уже набрала розголосу, напиши, але для того, щоб пояснити людям, що такого у майбутньому робити не варто. Нехай це стане уроком для усіх, хто зробив таке із власної необережності чи через брак знань.
Про Катю ми уже писали на сторінках газети. Знаємо, яка це талановита і патріотична дівчина. Ще за часів Майдану дитиною рвалася до столиці, щоб захищати Україну. Здобула музичну освіту, закінчила медичні курси. Коли працювала, дуже багато волонтерила, ходила у госпіталі, доглядала наших воїнів, носила їм їжу.
А потім поїхала на схід – стала парамедиком-добровольцем. Мама каже, що жодних контрактів донька не підписувала. Її завдання полягало у тому, щоб забирати з передової поранених українських захисників та захисниць, надавати їм першу домедичну допомогу і доставляти у госпіталь. Це було ще до повномасштабного вторгнення росії в Україну.
Як дівчина потрапила у Маріуполь – це окрема історія, про яку ми наразі розповідати не будемо. Настане час, і ми напишемо про Катю – нашу героїню-землячку, обов’язково з прізвищем, фото, розкажемо про її батьків, які виплекали таку красуню, і таку, сильну духом, доньку. А зараз нам залишається молитися за Катю і за тих, хто у такі часи нелегких випробувань поруч із нею.
А поруч – побратими. І мамине серце, татова душа, які мандрують услід важкою дорогою, яку обрала їхня Катя. Це батьківське тепло, їхні молитви бережуть дівчину.
Мама розповідає, що по місяцю не мала зв’язку із своєю дитиною. Дізнавалася про неї від комбатів, побратимів. І щоразу бальзамом на душу були слова: «Катя жива і здорова».
– Дуже переживаю, щоб ця ситуація не нашкодила моїй дитині, – каже мама. – Бо якщо у перші дні люди просто сприймали Катю як мужню дівчину з відеоролика, яка виконує патріотичну пісню, тепер усі знають, хто вона і звідки.
Не забуваймо, що в Україні триває повномасштабна війна. І на багато речей, які до того нам здавалися звичними, тепер потрібно зважати.
Фото Каті не публікуємо з питань безпеки.
