Цей чоловік вартий поваги вже за те, що працює в Шумську лікарем аж з 1970 року. Мова йтиме про Василя Радзіха. Людину, цікаву у всіх відношеннях.
Не будемо зупинятися на його професійній діяльності. Хоча пан Василь, разом з подружжям Шуневичів, – за часом роботи справді легендарні особистості Шумської міської лікарні, особливо, для молодших поколінь.
Акцентуватимемо увагу на його активній громадянській позиції, яка бере початок ще з кінця 80-их років минулого століття, з часів розпаду найбільшої суходільної імперії XX століття – СРСР (фактично – радянської Росії).
Василь Володимирович скромно зауважує: нічого особливо він не зробив в часи започаткування національного відродження на Шумщині, хоча й осторонь від патріотичного руху не стояв.
Це дорого вартує в часи, коли тоталітарна держава, хоч і хитається, але її архітектура бовваніє над усім, і більшість просто спостерігає, чим це все закінчиться, хто переможе, боячись публічно висловити позицію супроти офіційної. Лікаря Радзіха за його точку зору вже не репресували, як раніше – часи були не ті, апарат насильства дихав на ладан, хоча ще в окремих місцях криваво огризався – чого лишень варті Тбіліська трагедія квітня 1989р., Вільнюські події січня 1991р.
Але і у спокійному Шумську психологічний тиск на нього чинили – мовляв, тебе радянська влада вигодувала, дала освіту, роботу, а ти невдячний…
– Уже точно не пам’ятаю дати, коли до мене у Шумськ приїхали, на жаль, нині вже покійні уродженець Іловиці Георгій Петрук-Попик (з ним навчався в Тернопільському медінституті та академік) Роман Гром’як – депутати Верховної Ради Радянського Союзу, політики, які стояли біля витоків національного зриву на Тернопільщині. У розмові кинули ідею – пора будити від сну інертну Шумщину, започатковувати в краї осередок першої національно спрямованої партії.
Ці два поважні діячі зустрічалися і з іншими шумчанами, яким була небайдужа ідея державної самостійності України.
Так на Привілійщині виник рухівський рух. Він не був таким масовим, як в галицьких районах, але в часи короткого національного піднесення користувався серед значної частини шумчан підтримкою.
-Не буду називати персоналії тодішніх шумських рухівців, щоб нікого з них не забути, і, тим самим, не образити їхніх нащадків. Адже більшість з тих, хто стояв біля витоків національної ідеї в нашому краї, вже пішли засвіти, – згадує Василь Радзіх.
А ще він – активний прихильник української церкви з початків її відродження на Шумщині – на початку 90-их років.
Народився Василь Радзіх на Підволочищині у 1940 році. Батьки були простими людьми. Але тато потерпів від польської пацифікації (умиротворення), яка почалася восени 1930 року. Справа в тім, що у селі Шельпаки був ще один Володимир Радзіх – завідувач хати-читальні «Просвіти», якого і мали покарати. Почувши про загрозу розправи, той десь затаївся. Польська поліція не дуже ретельно стала розбиратися з персоналіями, і добряче «всипала» іншому Радзіху, теж Володимиру – простому малоосвіченому селянину, без вини винному.
На світогляд пана Василя у дитячі роки сильно вплинув сусід Мартин. По суботах він приходив до них у гості на вареники. Зі старшим Радзіхом вони критично гомоніли про дуже «слизькі», з точки зору комуністичного режиму, моменти. Навіть про такі невинні факти, що радянські «визволителі» прийшли на Західну Україну в онучах.
Адже в багатьох західняків у пам’яті – картини, коли ще австро-угорські вояки, вишколені та обмундировані, як нова копійка, взимку на конях, по пояс голі, їхали купатися до річки. По тому, як одягнена армія, селяни судили і про рівень держави. Сміялися – мовляв, не військовики, а якась голота.
А ще вразили малого Василя почута на сільському пасовиську розмова двох 80-літніх дідів на прізвище Сирота та Андрійовський, з якими пас корови.
Малий Радзіх був допитливим і мотав на вус балаканину, і добре запам’ятав їхні слова, що Радянський Союз розпадеться у 80-их роках. Звідки про таке могли знати неграмотні сільські дядьки – не можна раціонально пояснити. Це був початок 50-их років (тоді сталінська Росія – переможець Гітлера, була на піку своєї військової могутності).
Після сільської школи Василь Радзіх закінчив Львівське залізничне училище, біля року працював кочегаром, помічником машиніста. Згодом Юрій Савіцький – українець з Сумщини, якого з російського Ржищева перевели на Львівську залізну дорогу, переконав Радзіха зійти з поїзда і працювати залізничником на землі.
Обох молодих людей об’єднувала одна пристрасть – були завзятими волейболістами. А згодом на довгі роки їх поєднала звичайна людська дружба. Їй не завадило навіть те, що у Василя Радзіха з дитячих років були посіяні зерна критицизму до радянської влади, а Юрій Савіцький згодом став партійним функціонером – був третім секретарем Львівського обкому партії.
Згодом пан Василь вступив у Львівський медінститут, опісля перевівся ближче до рідної домівки – в Тернопіль.
З його захоплень – шахи. Це, либонь, вкупі із батьківськими генами, дозволяє у статечних роках тримати мозок в доброму стані.
На любительському рівні захоплюється історією. На його думку, монгольська навала в XIII-XIV ст. стала катастрофою для наших земель, перервала вектор європейського розвитку на азійський.
А ще, попри те, що кожного дня, хвилина в хвилину, ходить на роботу у міську лікарню, де працює лікарем-отоларингологом, ніяк не може розлучитися із 60 сотками поля на Залужчині – буряки, картопля, пшениця.
Тримає його любов до сільських занять той горбок – вийде, попрацює, подивиться на навколишню Божу красу. Це діє сильніше за настійливі вмовляння дружини облишити роботу на землі.
Зі своєю Анастасією Григорівною (до слова, однокласницею) у парі іде дорогою життя ось уже 57 років. Бог благословив їх сином Юрком та донькою Оксаною.
Тішиться подружжя внуками Орестом, Маркіяном, Юрієм. Дякувати Богу, дочекалися правнучків Анну та Лева.
24 серпня Україна святкуватиме День Незалежності. Цей день урочистий і для Василя Радзіха. Адже він подав за неї свій голос, коли більшість ще тихо мовчала.
