Безжальна війна продовжує приносити горе, забираючи рідних людей. Вкотре невимовний біль та великий жаль у Великодедеркальській громаді. На фронті загинув захисник, садківчанин Сергій Мазур, якого з 2 квітня 2024 року вважали безвісти зниклим.
Народився Сергій 11 березня 1974 року в с.Межиріч, що на Острожчині. Після закінчення школи навчався у Мирогощанському аграрному коледжі на зоотехніка. Там зустрів своє кохання – Надію, яка теж разом з ним навчалася на одному факультеті.
Одружилися. Сергій прийшов у зяті у Садки. У новоствореній сім’ї народилося троє діток – донечки Марія та Оксана, син Юрій. Зараз доньки одружені, мають свої сім’ї. У родині зростають двоє внучат. Син навчається, йому зараз 19 років.
Сергій був працьовитим чоловіком, ніякої роботи не боявся. Трудився у колишньому місцевому КСП «Україна», на цегельному заводі у Дедеркалах, у РЕМі, у дорожній службі, працював у Тернополі у компанії «Viknar’off».
За розбудову Української Православної церкви у 2016 році патріарх Філарет нагородив Сергія Мазура орденом Святого Юрія Переможця, яким він дуже дорожив, вважав його своїм оберегом і брав на бойові позиції. Де зараз нагорода – невідомо.
– Коли розпочалася повномасштабна війна, тато, як відданий громадянин, повідомив ТЦК, що у випадку потреби стане до лав Збройних сил України, що згодом і сталося. З 1 листопада 2022 року він доєднався до ЗСУ, згодом тата перевели у 68-му окрему єгерську бригаду імені Олекси Довбуша – номер обслуги 2 єгерського відділення 1 єгерського взводу, 1 єгерської роти 1 єгерського батальйону військової частини на посаду помічника гранатометника. У той час бригада тримала Вугледар і вела там важкі бої, – розповіла дочка Оксана.
Із перших днів служби Сергій проявляв відвагу, відмінно виконував бойові завдання на найважчих позиціях.
Згодом воював на Куп’янсько-Лиманському напрямку, поблизу Сватового. З кінця липня 2023 року бригада проводила там штурмові дії, у районах населених пунктів Кармазинівка, Райгородка, Надія, Сергіївка, Новоєгорівка, Нововодяне. Брав участь у звільненні села Благодатне при контрнаступі у 2023 році.
24 березня 2024 року, сильних і сміливих воїнів-єгерів перевели на найважчий у той час Авдіївський напрямок. Оборона села Семенівка стала легендарною. Воїни-єгері тримали маленьке село, знищуючи ворога сотнями, хоча той мав значну перевагу.
Неодноразово, коли чоловік відправлявся на бойове завдання, казав дружині: «Йду. Чекай. Або я подзвоню, або тобі задзвонять». 28 березня 2024 року Сергій повідомив, що йде на бойове завдання, можливо, на довше, що там не буде зв’язку, що у п’ятницю має зателефонувати. Це була його остання розмова з дружиною.
Будучи вірним присязі, солдат Сергій Мазур зник безвісти під час виконання бойового завдання на передовій позиції.
Протягом останніх 16 місяців родина жила з надією, що чоловік і тато живий, що перебуває у полоні, хоча розуміла, що бої були дуже важкі і можливий найгірший варіант. Пошуки не припинялися, невідомість була надто важким тягарем для сім’ї.
Та дива не сталося – Сергій Мазур загинув 2 квітня 2024 року під час виконання бойового завдання у районі населеного пункту Семенівка, що на Донеччині.
– Він був простою, скромною людиною. Не любив вихвалятися, не любив усіляких почестей, – каже дружина Надія. – Будувалися, старалися. Був хліборобом – сіяв, орав, глядів худобу, лікував її, як захворіє, – недарма навчався на зоотехніка. Навіть раніше тримали удома коні, бо якось потрібно було виживати. На війні був санітаром – перев’язував побратимів, надавав їм допомогу.
Чоловік допомагав односельцям, хто щось просив – нікому не відмовляв. Навіть бувало, що своє залишить, а комусь найперше зробить. Завжди брав участь у громадських роботах: то береги обкошували, то містка ремонтували, то будували котельню у школі, то храм ремонтували.
Коли Сергій ішов на фронт, подружжя відсвяткувало 30-річчя подружнього життя – це було у 2023 році.
– А далі не знаю, як ті роки рахувати, – каже пані Надія. – Понад рік чоловік воював. 16 місяців його не було.
Закарбувалися у пам’яті дружини слова Сергія: «Якщо чиясь дитина за мене сховається і виживе, вже я недарма загинув».
– Простий, скромний, добрий, – каже про загиблого воїна староста села Лариса Миколайчук. – Таким він був та назавжди залишиться у пам’яті односельців.
– Мав плани після війни, розповідав, що буде робити, – пригадує дружина. – Тільки не склалося.
Коридором пам’яті провели захисника рідні, друзі, знайомі, односельці. Поховали військовослужбовця, як і належить, з усіма військовими почестями.
Вічна пам’ять та слава Герою!
