Дивилася фільм «Мама» і не могла стримати емоцій. Зазвичай, вмію зосередитися у складній ситуації, не впадати у відчай. А тут щось дало збій у підсвідомості.
Я плакала над кожною сценою фільму про сина, який пішов в АТО і потрапив у полон. Я захоплювалася подвигом його матері, яка пробралася у тил ворога, щоб розшукати свою дитину. Кожна сцена була настільки сильною, що у душі все тремтіло. Я пробувала себе стримувати, але не вдавалося.
Це було у неділю. А в четвер почалася війна…
Тоді ж, у неділю, я зателефонувала до Тані Куц – продюсерки цього фільму, недавньої шумчанки, яка народилася і виросла у нашому затишному містечку, щоб зробити інтерв’ю для газети.
Ми ще не знали тоді, наскільки актуальною стане ця тема через три з половиною доби, коли українські матері, і шумчанки у тому числі, будуть проводжати на війну своїх синів і молитися за них Богу так, що плакатиме саме небо…
Тож як народився фільм, який по праву можна назвати українським бестселером і який, разом з подвигом українських солдатів, неодмінно увійде в історію нашої держави?
– Тетяно, скажіть, чи мріяли колись про те, що будете продюсувати фільми?
– Чесно? Ні, у школі я думала, що буду учителькою англійської мови. Уже пізніше, коли закінчувала школу, з’явилися такі спеціальності, як міжнародна економіка, менеджмент. Власне, я і закінчила «міжнародний менеджмент».
– А як так сталося, що випускниця тернопільського вузу з економічною спеціальністю потрапила у столичний кінобізнес?
– Власне, я завжди хотіла навчатися у Києві, але обставини склалися так, що я стала студенткою тернопільського вузу. Та завжди розуміла, що таки буду жити і працювати у столиці. Це був мій усвідомлений вибір ще з дитинства. Столиця не стала чимось новим, невідомим, адже тут у мене багато родичів, тим більше, мій батько – родом з Чернігівської області, і ми досить часто їздили на його батьківщину через Київ.
– І одразу потрапили на телебачення?
– Ні, не одразу. На п’ятому курсі я поїхала до Києва на практику. Працювала там у німецькій компанії «Керхер», і мене там залишили, бо мала відповідний рівень англійської і німецької мов.
Але уже через рік пішла працювати на «1+1» інспектором з кадрів. У мене ж мама усе життя пропрацювала на такій посаді, тому ми навіть жартували, що це наша сімейна справа.
Насправді ж усе було так: моя тітка, яка на «Плюсах» очолювала відділ кадрів, попросила мене допомогти перенести у комп’ютер деякі дані.
А оскільки це була секретна інформація, мене змушені були оформити інспектором з кадрів. Я тоді думала, що це дуже тимчасово. Але там і залишилася. Згодом стала начальником відділу кадрів, потім – директором з розвитку бізнесу, зрештою, я перейшла в інші бізнеси акціонерів «1+1».
Ми займалися розвитком компаній, якими управляли, і одна з них – мережа кінотеатрів «Сінема Сіті». До речі, ми у Тернополі побудували кінотеатр «Сінема Сіті».
Не знаю, яка його тепер доля, бо я звідти уже вийшла. Словом, ми розбудовували досить успішну сітку по Україні.
– Як далі складалася Ваша кар’єра?
– Займалася політичним та медіаконсалтингом, працювала над проєктами в PR та маркетингом. Потім мені запропонували стати генеральним директором «Дизель Студіо». Це була звичайна КВН-івська команда, яка перетворювалася у шоу-програму, і я, з точки зору менеджменту, її розбудовувала, щоб це приносило кошти.
На це знадобилося років три. Після того, я, разом зі своєю командою, вирішили, що не хочемо працювати на когось, а будемо щось створювати самі, будувати власний бізнес.
– І як ви втілювали у життя таку ідею?
– Після «Дизель-шоу» ми хотіли взяти тайм-аут, щоб трохи перепочити, бо останнім часом дуже багато працювали. За три роки не мали жодного вихідного. Але у цей час зустріли знайомих з «1+1», які запропонували нам зняти фільм, хоча у нас на цей час не було навіть юридичної особи. Але ми це зробили для них – то був серіал «Відморожений».
Ми вже тоді розуміли, що працювати в креативі з чужими ідеями, займатися реалізацією чужих ідей – це не зовсім наше, бо ми маємо свій погляд, свій досвід, своє розуміння ринку, і остаточно вирішили взятися за власні проєкти.
– Я так розумію, що саме тоді народилася ваша компанія.
– Так, разом з моєю партнеркою Вікторією Горенштейн, з якою спільно працюємо уже 20 років, зареєстрували компанію «Основа фільм продакшн». Було очевидним, що треба знімати, шукати ідеї, авторів тощо. Я не хотіла, щоб це були чужі історії, потрібно знайти свою.
Ідея фільму «Мама» належить Валентині Руденко, досить відомій персоні в медіа, бізнесі та кіносферах.
Я знала, що фільми пані Руденко були абсолютними чемпіонами, хоча їх не так багато, але всі з першими призами на міжнародних конкурсах, визнані як вдома, так і за кордоном.
Коли я подивилася заявку фільму «Мама», стало зрозуміло, що це буде дуже хороше кіно, бо ця тема є на сьогоднішній день дуже актуальною і, як я розумію, буде ще довго актуальною, на жаль.
– Що стало фінансовою основою для втілення задуму?
– Я уже тоді розуміла, що за гроші, котрі пропонує український ринок, ми не зможемо зняти цей фільм. Його треба або знімати добре, або не знімати взагалі. Адже цей ширпотреб, який валиться на людей з телевізора, створюється таким часто через низькі бюджети.
Тому ми подали заявку на американський конкурс, організований «USAІD». У них якраз була тема «Об’єднуємо Україну», і ми виграли цей грант. Це було 60% необхідного фінансування. Далі домовилися з телеканалом СТБ, який зі свого боку виділив 40%. А коли ми уже були на стадії монтажу, підключилося Міністерство культури та інформаційної політики. І таким чином була створена перша «Мама».
– Тобто, другого сезону фільму не планували?
– Саме так. Був задум не робити фінал щасливим чи нещасливим, а зробити його відкритим, щоб кожен сам собі міг його додумати. Але почався шквал листів, коментарів, звернень, особливо від матерів – чому ви не зробили логічного завершення, чи знайшла героїня сина?
Тоді ми знову звернулися до американського фонду, показали ці відгуки, прохання. До речі, сам показ фільму був дуже успішним на телебаченні і мав високі рейтинги. Хоча менеджери каналу СТБ переживали, як пройде прем’єра, казали, що наші глядачі люблять лише розважальний контент. Але ми знали, що там закладена така формула, яка повинна спрацювати. Це – доля жінки-матері, яка бореться за свою дитину.
До речі, ми робили опитування, правда, для іншого проєкту, і виявилося, що в Україні десь 88% людей довіряють своїй мамі. Це дуже високий показник, мало країн з такою соціологією. Бо, наприклад, у Європі діти дуже рано відходять від своїх батьків, не кажучи вже про США. А наші українські мами до кінця життя супроводжують своїх дітей.
Словом, американський фонд сказав нам: «Так», адже сам бачив результат, для нього цей проєкт теж був успішним. Отож, профінансували другу частину «Мами», знову долучився канал СТБ, і Валентина Руденко сіла писати продовження. Це була важка історія, бо для неї, як для автора, вона уже була завершена. Власне, Валентина Руденко була і креативним продюсером, режисер та співавтор – Тарас Ткаченко.
– Скажіть, в основу фільму ліг конкретний випадок?
– Так, це була реальна історія жінки із Житомира, син якої потрапив у полон, і вона його шукала. Але, як ви розумієте, у процесі авторська група глибоко занурилася у тему, було прийнято рішення використати різні реальні історії – і вийшов такий зібраний образ українських матерів.
Персонажі фільму – конкретні герої з життя, ми ніяких образів не придумували, хіба що характер. Адже це така тема, де дуже легко посковзнутися, і люди можуть сказати: «Що ви там таке понапридумували?». Тому персонажів брали тільки з життя. Наприклад, Бодю, який плавав через річку з контрабандою, ми знайшли у зведеннях СБУ. Людина шість років війни перевозила товар з одного берега на інший, з українського – на окупований. І, зрештою, був заарештований нашими службами.
– Фільм «Мама» – український, українською мовою, і вона настільки органічна, що рідко таке буває. Як вдалося такого досягти, чи було це принципово – знімати саме українською?
– Знаєте, мені дуже поталанило працювати з суперпрофесійною авторською групою. Валентина Руденко, Тарас Ткаченко та Микола Рибалка – професіонали екстрарівня, це досвідчені люди, абсолютні інтелектуали, вони всі мають колосальний досвід у драматургії.
Валентина Руденко керувала авторською групою, і її основною вимогою була справжня, жива мова, мова мала стати окремим персонажем, мова має бути такою, якою люди у житті розмовляють.
Авторська група кожен діалог програвала «на ногах», щоб якраз і не було пластмасовості, притаманної основній масі проєктів українського виробництва. Я вважаю, що складовою успіху цього проєкту і стали розкішні, живі діалоги. У фільмі є і російська мова, якою розмовляє інша сторона, це для того, щоб відтворити правдиві картини з життя.
– Ваші наступні проєкти теж українською?
– Так, уже відзняли фільм «Хазяїн» з Богданом Бенюком у головній ролі за однойменною п’єсою І.Карпенка-Карого. Він повністю реалізований українською мовою.
Я вважаю, що зараз треба знімати українською усе, що можна знімати в Україні. Інакше ми отримуємо російські наративи, де нас нівелюють, заганяють у вузький спектр таких собі персонажів «любителів сала».
Аколи це вкорінюється у такому спотвореному вигляді, тоді нас це починає ображати, і ми не знаємо, як з цим боротися, втрачаємо свою ідентифікацію, культурний і генетичний код.
У свій час ми дали Росії дуже багато у культурному плані, потужний пласт їхньої естради та креативної індустрії побудований на талановитих українцях. Але всі вони працюють російською, бо в Росії це принципове питання. І це правильно з точки зору державної політики.
Питання мови – дуже важливе, особливо тепер. Бо мова – це той інструмент, котрий ідентифікує нас як народ, як націю. З 2010 року обов’язковою мовою дубляжу усіх кінострічок в кінотеатрах стала українська. У цей час ми мали сітку кінотеатрів, і люди в Одесі спочатку дуже різко реагували на дублювання українською, істерили, що більше сюди не повернуться, але коли через два місяці таки повернулися, то сказали, що український дубляж навіть кращий. У кінотеатрах це вже вирішили давно, залишилося ще телебачення.
– А ось, чи достатньо уваги приділяє держава розвитку української кіноіндустрії? Це класно, що є такі американські проєкти, але хочеться і свого, просувати власне український продукт.
– Знаєте, тут усе не так погано. У нас років чотири, як запрацювало Держкіно. Спочатку бюджети були дуже маленькі, але поступово їх збільшували, і вже у 2022 держава на виробництво українських фільмів та серіалів запланувала 1,5 млрд грн. І це вже великий прорив, який дасть можливість знімати українською мовою.
Навіть, якщо такий проєкт, як «Мама», де є персонажі з російською, бо у цьому і закладено конфлікт, то Держкіно дозволяє субтитрування, але у дуже виняткових випадках. Головний принцип: усе, що знімається за їхні гроші, має зніматися українською.
І прорив є. Фільм українського режисера Валентина Васяновича «Атлантида» отримав «Золотого лева» у Венеції, він уже дотягує до «Оскара». Роботи Олега Сєнцова та наших дівчат-документалісток теж показали у Венеції, є отримані призи.
Крім того, є український культурний фонд, який фінансує усе українське.
Тобто, сьогодні, якщо ти трохи взяв у держави, трохи у каналу, виграв грант, то можна знімати гідний український продукт.
Зрозуміло, що відразу усе не зміниться, бо ще немає достатньо контенту, щоб з ранку до ночі показувати тільки українське.
– Тетяно, усім знайоме слово «продюсер». Але не усі знають, яка роль цієї людини. Тому розкажіть, чим саме Ви займалися, знімаючи фільм «Мама», та й, власне, в інших проєктах, які створюєте?
– Якщо по простому, це – як директор компанії. Головне завдання продюсера – знайти гарну тему і фінансування. З цього все і починається.
Далі продюсер шукає авторів, режисера, формує бюджет усього виробництва, створює команду, а вона дуже велика – 70 чоловік щодня знаходиться на знімальному майданчику. Треба знайти художника-постановника, оператора-постановника, всіх їх звести, познайомити між собою протягом двох тижнів – і погнали знімати класний проєкт.
З початку війни, за ці кілька днів, ми отримали запити на трансляцію фільму «Мама» від Польщі, Чехії, Литви та Естонії – на їхніх центральних телеканалах
Продюсер дбає про забезпечення технікою усієї знімальної групи, монтаж, музику, композиторів – кожен департамент віддає мені частину своєї роботи, і я фіналізую проект. Така роль продюсера – як-то кажуть, і шиєм, і вишиваєм, і на машинці, і хрестиком.
– Після такого успішного проєкту, як «Мама», зрозуміло, що будете рухатися далі. Що у планах?
– Я уже розповідала про фільм «Хазяїн», який ми уже відзняли. Це сучасна адаптація твору І.Карпенка-Карого – драма з елементами комедії.
Плануємо зняти серіал під назвою «Ботоферма» – цей проект будемо створювати з метою показати нашим громадянам, як створюються фейки, як інформація в руках людей легко трансформується чи викривляється і переходить у форму дезінформації. Як важливо аналізувати все, що сьогодні сиплеться на нас з телевізорів і гаджетів.
Це буде історія молодого чоловіка. Веселого, дотепного, розумного хлопця, який захотів трохи заробити грошей. Він потрапляє у рекламну агенцію, стає копірайтером, створює інформацію для соціальних мереж на замовлення та розповсюджує її. Зрештою, він потрапляє у пастку своїх же фейків. Це така історія вибору. Як фільм «Адвокат диявола» – вибрати або білу, або чорну сторону.
Художня історія для аудиторії – 18-45, це якраз ті, хто створює інформацію, поширює її і споживає.
– Але не дуже вміє розбиратися, де правда, а де фейк (фальш).
– Так, і ось якраз наше завдання – допомогти розібратися у цьому, бо ми щодня їмо ці фейки мішками. І це наша біда.
– То ж нехай вам усе вдається, бо українського продукту, який ви створюєте, нам сьогодні дуже не вистачає. І, насамкінець, що побажаєте своїм землякам-шумчанам?
– Миру! Миру і взаємоповаги.
А справді, саме миру треба зараз нашій українській землі. Землі, яку ми любимо понад усе і так просто не віддамо нікому. Саме це уже яку добу доводять українці, зупиняючи ворога зброєю, молитвою, патріотизмом, словом. Українці сильні духом. І ми вистоїмо. Як вистояла проста українська жінка, яка не здалася і повернула з війни свою дитину. То ж нехай усі сини і доньки, які зараз у пеклі війни, повертаються до своїх матерів живими.
А для тих, хто ще не переглянув фільму «Мама», може це на Ютуб
Для довідки: Тетяна Куц народилася у Шумську 12 липня 1980 року. Навчалася у другій одинадцятирічці Шумська. З дитинства була активною, цілеспрямованою дівчиною. Займалася у різних гуртках та секціях. Таня жартує, що, поряд зі шкільним портфелем, у неї завжди були або папка з нотами, або торбина зі спортивним взуттям. У школі пам’ятає себе вічним конферансьє.
Уміє організовуватися сама та об’єднати навколо себе однодумців. За натурою – лідер.
Закінчила Тернопільську академію народного господарства (зараз – ЗУНУ). На п’ятому курсі переїхала у Київ. Працювала у німецькій компанії, на телеканалі «1+1», у «Дизель-шоу». Зараз – генеральний директор ТОВ «Оsnova Fіlm».
Роботу вважає своїм захопленням, тому на інше часу не вистачає. Подобається подорожувати, якщо трапляється така нагода. Любить книги.
Вважає, що саме Шумщина, батьки, заклали у ній велике бажання створювати, організовувати, управляти, народжувати ідеї і запускати їх, наскільки далеко це можна зробити.
