Сергій Грищук став другим Героєм із Шумщини, який загинув, захищаючи рідну землю від російського окупанта. Нелегко рідним пережити біль непоправної втрати. Для нас Сергій назавжди залишиться відважним захисником. А для родини, це, найперше, важка втрата.
Нещодавно ми поспілкувалися із мамою Сергія Грищука. Жінка переживає важку втрату. І, разом з тим, дбає про інших воїнів. Вона постійно волонтерить і робить благодійні пожертви на потреби Збройних сил України.
Нещодавно Галина Андріївна передала солідну суму на будівництво храму-пантеону у с.Лішня, також зробила пожертву на монастир та храм у рідному селі Іловиця, по можливості їх відвідує.
Про свої благодійні вчинки розповідає неохоче, не хоче цим хизуватися. Бо робить це у пам’ять про сина. Розповідає, що Сергій служив в АТО, після важкого поранення його комісували. Після того поїхав на заробітки до Польщі. Як тільки розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, він спеціально приїхав з Польщі і пішов боронити Україну від ворога. У понеділок Сергій приїхав із заробітків, а вже у середу пішов служити у Збройні сили України.
Чоловік мав позивний «Бандера», і його ротний завжди казав: «Всі рівняйтеся по Бандері. Якщо у вас такі ж параметри, як у нього, то ми беремо до нашої бригади. А ні, то йдіть до іншої».
– На своє, виявилося, останнє бойове завдання Сергій не мав іти, – розповідає Галина Грищук. – Але коли почув, що побратими в оточенні, разом з іншими військовослужбовцями відразу ж поїхав у «гарячу» точку.
У віці 38 років життя Сергія Грищука обірвалося.
Того дня, коли він загинув, пані Галина спілкувалася з ним. Син тоді сказав, що у нього все добре. Це було у неділю, біля 8 години ранку, а після обіду не стало її рідної дитини.
– Сергій мав дуже добрий характер, нікому не відмовляв. Від людей чую, що Сергій усім допомагав, навіть за кордоном, – ділиться мама Сергія пані Галина. – У будь-яку пору дня і ночі, кому було потрібно. Для усіх нас – це велика втрата.
У Сергія залишився син Максим, якому 14 років. Зараз живе з мамою у Києві. Коли розпочалася повномасштабна війна, приїжджав до бабусі.
Десь рік тому, коли ще Сергій був живий, він написав Максимові: «Синку, я дуже тебе люблю. Ти у мене – один-єдиний. Я хотів би побачити твоїх діточок, а своїх онуків, але мені того не судилося».
– Значить, він уже тоді знав, куди йшов і що там чекає, – каже жінка. – Коли почалася повномасштабна війна і Сергій ще був у Польщі, я тоді сказала синові: «Давай я тобі до Польщі Максима відправлю, для його безпеки, адже в країні – війна. У відповідь почула: «Мамо, хто, як не я. Я маю бути тут».
Галині Андріївні і досі не здається, що вже немає її сина. Все думає, що він на заробітках.
Та з кожним днем усе більше усвідомлює, що Сергій уже ніколи не прийде до рідної хати, не зателефонує, не напише, нічого не скаже.
Чоловік мав золоті руки, до всього ставився відповідально.
– Не вистачає мені мого сина, – каже пані Галина. – Сергій був патріотом своєї Батьківщини. Раз він сказав – то завжди дотримає слова. Він ніколи мені не сказав, що я не буду, не хочу, хоча й сам не знав, чи зробить, але завжди обіцяв. Але як пообіцяв, то знав, що має це зробити.
Уже декілька разів побратими сина відвідували його могилу. У них про Сергія – найкращі відгуки.
– Син мій був би радий, що я допомагаю іншим, – каже Галина Андріївна. – Адже Сергій сам так робив, тому був би задоволений.
У добрих справах Галини Грищук житиме її син, адже вона продовжує підтримувати побратимів Сергія.
