У 30-річного Миколи Петрушевського – ровесника Незалежності України, батьківські коріння з Дедеркал та Шкроботівки. Хлопець виріс тут, закінчив місцеву школу і пішов своїм шляхом у світ широкий. З 2010 року живе у Харкові.
Це місто стало для нього другою батьківщиною. Микола – виважений, з мирною вдачею чоловік. Він навіть професію обрав собі відповідну – тромбоніст у симфонічному оркестрі. Проте вже декілька років заробляє собі на хліб – перукарством.
Чоловік, переживши шок від перших годин російського вторгнення, відправив своїх харківських друзів до рідних на Тернопільщину. Сам прийняв рішення – залишитися у місті, яке постійно під обстрілами та бомбардуваннями.
Микола змалку навчався у Великодедеркальській музичній школі, згодом вступив у Тернопільське музучилище ім.Соломії Крушельницької. Після цього проходив студії у Харківському університеті мистецтв ім.І.Котляревського.
Здобув диплом спеціаліста, навчався півтора року з двох необхідних в асистентурі. Працював у молодіжному симфонічному оркестрі «Слобожанський», симфонічному оркестрі Харківської філармонії – грав на тромбоні, клас якого закінчив в університеті мистецтв.
Уже декілька років, як залишив професійну музичну діяльність, і працює у перукарському салоні.
– Починав освоювати перукарське мистецтво зі стрижки власного чуба, – жартома розповідає. – Це було, як хобі – то себе стриг, то брата. Робив зачіски шкільним, згодом – студентським товаришам, однокурсникам.
Згодом вирішив присвятити себе новій справі повністю. Завдяки теперішній професії має можливість спілкуватися із тисячами харків’ян різного віку, соціального статусу, статків. Тому добре знає настрої жителів міста. Має власний банк соціологічних настроїв.
– Харків – хай і переважно російськомовний, місто українське, з міцним козацьким духом на Слобожанщині. Скажу прямо – серед моїх друзів, приятелів, знайомих ніхто не чекає російської федерації, її тут не люблять, а після брутального нападу путіна – ненавидять. Зараз у місті залишилися ті, хто, як можуть, як уміють, боронять рідне місто від «визволителів», яких ніхто сюди не кликав. Харків – Україна, це навіть не обговорюється, – каже Микола. – Місто студентів з усіх областей України, різних країн світу, прогресивний центр науки та підприємництва. За 12 років свого проживання я жодного разу не чув такої «мульки»: мовляв, нам потрібно до росії. Всі розуміють, що під російською федерацією не буде руху вперед, не буде розвитку. У Харкові всі хочуть бути кращими у всіх сферах, але лише в українському форматі. І так завжди було.
Микола розповів свою історію війни, усі ті переживання, які випали саме на його долю.
– 24 лютого, десь з 5 години ранку, почав розриватися «Telegram» – колеги закидали тривожними повідомленнями. Відкрив вікно квартири на 8 поверсі і почув вибухи. Моє житло – у центральній частині міста. Сюди прилітають боєприпаси досить рідко – більше відчувається ударна хвиля. Упродовж всіх днів війни вибухає регулярно, з періодичністю до пів години. А першого дня, то просто було жахіття. Найбільше потерпіли люди, які мешкають у східній частині Харкова – Салтівці, далі – П’ятихатки – ближче до російського Бєлгорода. Бомблять Велику і Малу Рогань, то у бік Чугуєва та Балаклії. Уже близько місяця, як відрізали місто Ізюм, – розповідає Микола Петрушевський.
Постійно з цих позицій обстрілюють Харків. Першого тижня, коли всі були у ступорі від нападу, виникли навіть проблеми із водою, зупинили роботу більшості підприємств. Коли закінчилися запаси питної води, то чоловікові потрібно було подолати до 2 кілометрів, щоб діставатися до неї.
Там, де ближче до лінії бойового зіткнення бійців Збройних сил України з ворогом – частина Олексіївки, П’ятихатки, північна Салтівка – надзвичайно великі руйнування. Населення просто немає.
Влада Харкова дуже багато робить, щоб працювали комунальні служби, підприємства критичної інфраструктури. У центрі, як розповідає Микола, дороги прибирають, завали розбирають – він це бачив на власні очі, коли прогулювався. У центральних районах, які не потерпіли від обстрілів, працюють магазини, супермаркети.
Коли ми розмовляли з Миколою, то, за його словами, 20 хвилин стояла тиша. А перед тим були обстріли, в тому числі, авіаційні нальоти. Було чутно роботу нашої системи протиповітряної оборони. Микола лише один раз, 24 лютого, спустився у метро і там переночував. Після цього у нього піднялася температура – три дні пролежав у ліжку і більше в укриття не йде. Під землею відчуває себе беззахисним, не може оцінити ситуацію. Уже звик до постійних обстрілів, навчився розрізняти, з чого ведуть вогонь, звідки, по чому.
Зараз у чоловіка вільний графік роботи. Він займається волонтерством. Десь на п’ятий день війни люди почали оживати та діяти, допомагати, хто чим може. Миколу багато хто знає у місті. Він виїздить в різні місця, надаючи волонтерські послуги.
Цікавлюся, чому не поїхав у рідні Дедеркали до мами, сестри, адже тут спокійніше. Микола каже – у Черкасах у нього є син, якому у травні виповниться 6 років. Якби хлопчик був з татом у Харкові, то Микола покинув би місто лишень заради сина. А так, коли у Черкасах, дякувати Богу, більш-менш спокійно і син у безпеці, то за себе Миколі не так страшно. Хоче боронити місто, яке полюбив за 12 років, від агресора зі зброєю, який нищить усе на своєму шляху.
– Ще можна якось зрозуміти, коли ведуть вогонь по військових об’єктах, а коли обстрілюють магазин, школу, біля якої було житло мого друга, і воно зруйноване в результаті бомбардувань, то ці нелюди гірші за фашистів, – розповідає Микола. – Коли разом з іншими волонтерами розвозив продукти стареньким людям, на власні очі бачив страшні речі – розбиті, спалені висотні багатоповерхівки. І таких будинків вже сотні. Вони непридатні для проживання. Ремонтом у такому випадку вже не обійтися – потрібно все перебудовувати.
Хочу сказати добрі слова на адресу своїх друзів-волонтерів, з якими тісно співпрацюю, розвозячи харків’янам гуманітарну допомогу – продукти, речі, медикаменти для лікарень.
Звичайні підприємці згуртувалися і добувають матеріальні засоби, розвозять їх власним транспортом поміж бомбардуваннями. Цей дух єднання просто треба відчути. Всі, хто тут працюють, воюють – герої. Разом – до перемоги. Такий народ неможливо побороти.
