Мухаммад Сяріфул Різкі гостинно запрошує мене випити горнятко голубого чаю. Каже, що це чудовий антидепресант. Доки його дружина, шумчанка Ілона Пастерук, порається біля маленької донечки, ми пробуємо порозумітися.
У цей момент шкодую, що добряче призабула англійську, тому вдаємося до гугл-перекладача. Але нас рятує Ілона, яка повертається з маленькою Джасмін та перекладає нашу розмову.
Мухаммад приїхав до Шумська з Індонезії. Для цього він з сім’єю подолав 9,5 тисячі кілометрів. Саме на такій відстані від України знаходиться найбільша острівна держава у світі, яка приваблює любителів екзотики.
Якось в Острозьку академію, де навчалася шумчанка Ілона Пастерук, приїхав посол Індонезії та запропонував навчальну програму обміну студентами.
– Багато моїх друзів тоді вирішили спробувати себе у цьому, дуже вже хотіли потрапити до Індонезії. Я особливо не ставила собі такої мети, але за компанію спробувала, і мене відібрали, єдину з усіх, – розповідає Ілона. – Звичайно, було страшно їхати так далеко, але все склалося.
Пів року вивчала українська студентка індонезійську мову та мистецтво, захоплювалася батіком – розписом по тканині – і танцями.
Згодом повернулася в Україну. Ступінь магістра міжнародних відносин здобувала уже в Київському національному університеті ім.Шевченка.
Стажувалася у Верховній Раді України та у Міністерстві закордонних справ. Водночас, відчувала, що їй не вистачає чогось нового. Згадувала час, проведений в Індонезії, і вирішила поїхати туди знову. Це вже була інша навчальна програма на рік.
Викладала в університеті. Коли приїхала на острів Балі, щоб відпочити, здивувалася, що тут є Почесне консульство України. Знайшла роботу.
– З Мухаммадом ми познайомилися в університеті. Він працював у Міжнародному відділі співпраці з іноземними студентськими делегаціями, – розповідає Ілона. – Юнак відразу мені сподобався. Щирий, комунікабельний, привітний. Щоразу витягував мене на різні екскурсії, щоб показати красу своєї землі – старе місто, чайні плантації, рисові тераси… А ще запрошував у школу, де колись навчався, щоб я прочитала там лекцію. Познайомилися ми у 2019-ому, уже наступного року почали зустрічатися, а у 2023-ому одружилися.
Рідні Ілони не ризикнули поїхати на весілля у таку далеку дорогу. Тож індонезійський зять приїхав до Шумська, бо ж кортіло познайомитися з українською тещею та родиною дружини. Тут, у квітні, у молодого подружжя народилася маленька донечка, яку назвали Джасмін. Зараз усі гуртом бавлять малечу. Допомагає мама Інна та бабуся Галя. Ілона каже, що досі не знала, яка це важка та відповідальна праця ростити дитину.
– Добре, що ми приїхали в Україну, адже через різні обставини – ковід, війна – не вдавалося зробити цього раніше. Думаю, а тут ще й дитинка народиться, то вже невідомо коли приїду, тому ми тут, у рідному Шумську, – каже Ілона.
Запитую, як сім’я Мухаммада прийняла українську невістку. На що Ілона відповіла – такою, яка я є. Взагалі в Індонезії дуже популярні змішані шлюби.
– У Мухаммада є ще 3 брати і 2 сестри. Тато працює на японській швейній фабриці, мама – домогосподарка. Вони проживають у такому ж містечку, як Шумськ. Родина дуже дружна. Раз на місяць вони обов’язково організовують сімейні зібрання. На них запрошують і близьких, і далеких родичів. Облаштовують сцену, роблять представлення, якщо з’являються нові члени родини, організовують для дітей різні ігри, конкурси, розважаються, – ділиться традиціями нової родини Ілона.
– Запитую у Мухаммада, чи не хвилювалися батьки через його поїздку в Україну?
– Так, звичайно, спочатку переживали, але я пояснив їм, що Шумськ далеко від територій, де тривають бої, і вони заспокоїлися, – каже гість з Індонезії.
У родині дружини він вже став своїм – вивчив трохи українських слів, пробує допомагати по господарству та полюбив український борщ. Взагалі, каже, що наша їжа – це супер. Хоча й привіз із собою з Індонезії чимало соусів, адже там полюбляють гостру їжу, а найпопулярнішою стравою у них є смажений рис.
– Шумськ – маленьке, але гарне, містечко. Я сам у такому виріс, тому розумію усі тонкощі провінційного міста, – каже Мухаммад. – Найважче те, що тут мало людей спілкується англійською мовою. Але вже маю запрошення з Шумського ліцею на вересень, також ходив у місцеву бібліотеку, там є чудовий молодіжний простір, де нещодавно організували захід, і я долучився. Взагалі, східноєвропейці відрізняються від західних. Вони дружніші, відкритіші, я радий, що потрапив сюди.
Найкращі враження про індонезійців і в Ілони.
– Вони дуже ввічливі й терплячі, завжди уникають конфліктів і ніколи не грубіянять, посміхаються і намагаються допомогти. Також спокійні, нікуди не поспішають.
Англійська мова в Індонезії майже, як у нас російська, – в минулому: фільми в кінотеатрах транслюють без дубляжу, а з індонезійськими субтитрами, великий вплив має іноземна поп-музика, молодь швидко підхоплює іноземну мову.
Взагалі в Індонезії понад 400 різних мов, адже країна має 17 тисяч островів, – розповідає шумчанка.
Акад Мухаммада та Ілони відбувся у найбільшій мечеті Південно-Східної Азії – Іstіqlal. Це особлива церемонія у мечеті, як у нас вінчання. Також організували рецепсію у рідному місті чоловіка, з великою кількістю гостей (приблизно 400) та яванськими обрядами. Молодята одягнулися у традиційний одяг регіону.
Наразі молоде подружжя мешкає у столиці Індонезії – Джакарті. Мухаммад працює в університеті, у лабораторії, Ілона працювала онлайн на українському стартапі.
Розповідають, що Індонезія – країна, яка розвивається. Але робить це досить швидкими темпами, адже має для цього ресурси – газ, нафту.
Рівень розвитку столиці можна порівняти із Нью-Йорком, хоча й життя у місті дороге.
Кажуть, що трохи ще погостюють у Шумську і повернуться у Джакарту, де будуть втілювати свої мрії – розвивати кар’єру та потенціал своєї донечки. Мухаммад дуже хотів би налагодити експортні зв’язки з нашою державою, займатися постачанням продукції.
Чоловік підтримує Україну і протестує проти політики Путіна, який розв’язав війну. Розповідає, як нещодавно спілкувався із переселенкою, і його дуже зачепила історія про те, що через воєнні дії люди залишилися без своїх домівок.
Також Мухаммад є співавтором книги про Україну, видавництво якої організували індонезійці, які тут проживають.
Молода сім’я має багато мрій та планів. То ж нехай вони збуваються.
Особливо про те, як після закінчення війни зберуться разом українсько-індонезійською родиною.
