Жителька з с.Новостав Ірина Збаражська майже два роки працює продавцем-консультантом у Шумську. Хоча має освіту вищу економічну – навчалася у Тернопільській академії народного господарства за спеціальністю «магістр з банківської справи».
Правда, коли вийшла заміж та мешкала у Нетішині, працювала у міському банку.
Так склалася доля, що згодом Ірина переїхала до рідного Новоставу.
– Моя мама захворіла на онкологію, і їй потрібен був догляд, – зі сльозами на очах згадує про найріднішу людину жінка.
Коли Ірина Збаражська повернулася на батьківщину, то влаштувалася у земельний відділ, та згодом потрапила під скорочення.
Майже цілий рік пробула без роботи. Тому, коли дізналася про вакансію продавця-консультанта, вирішила спробувати.
– Це було далеко не моє, але з часом звикла. Власники магазину – приватні підприємці, дуже хороші люди, – розповідає Ірина. – Тут я вже працюю майже два роки.
Крім того, Ірина захопилася в’язанням різних речей. Без цього творчого хобі уже себе не уявляє.
– У моєї сусідки є знайомі у США, які запропонували в’язати для фотосесій різні речі, наприклад, маленьку дитячу шапочку та ведмедика або лисичку, – пригадує про свої перші спроби майстриня. – Сусідка з ними не встигала і запропонувала такий підробіток мені та ще двом майстриням. У нас сформувався такий собі невеличкий колектив. Ми пов’язали десь два місяці. Та щось пішло не так, і перестали це робити. Але ж мені так сподобалося! І я продовжила займатися улюбленою справою. За свій перший заробіток купила ковані гойдалку та лавку. Це було для мене як заохочення.
З того часу Ірина зареєструвала у соцмережі свою сторінку «Ірен бебі» і почала в’язати речі для діток, для немовлят. У її доробку є чапи, шапочки, покривала, авторські жилети та шкарпетки, які вона в’язала і для воїнів Збройних сил України, а також – хомут, хомут-шарф, різні пов’язки, майки.
Задатки в Ірини передалися від мами, адже Лілія Архипівна працювала вихователем у Дедеркалах у садочку.
Вона дуже любила прикрашати стіни: мала багато макраме, плела гачком, вишивала, в’язала, правда – менше.
Ірина теж любить вишивати хрестиком.
Що цікаво, жінка сама в’яже дитячий одяг, але коли її діти були маленькими, то тоді цією справою не займалася. Тепер шкодує, бо доводилося купувати речі для своєї малечі, а могла ж виготовити сама.
– Коли розпочалася повномасштабна війна, з Києва приїхала дівчина, родом із сусідніх Бірок. У неї є свій бізнес – машинна в’язка. Землячка почала шукати майстринь ручної роботи. Я була одна із трьох дівчат, яких вона обрала. Киянка до сьогодні замовляє у мене жилети. Спочатку свої роботи відправляю у Київ, а тоді замовниця – у Європу.
Таким чином роботи Ірини стали відомі за кордоном.
– Дуже хочу зв’язати свій авторський жилет, вже виношую задум. Але не вистачає часу: робота, сім’я, – ділиться майстриня.
Найпершими моделями виробів Ірини є її діти. Старшій донечці Вероніці – уже 20 років. Ще подружжя виховує одинадцятирічного Ваню та дев’ятирічну Злату.
Займається жінка улюбленою справою допізна, ніяк не може відірватися. Буває, що навіть чоловік нагадує, аби дружина вже йшла відпочивати.
Для в’язання Ірина купує якісний матеріал, дешевого не використовує. Виготовляє виріб таким, щоб потім не було соромно продати.
Звичайно, що ціна вища, але жінка знає, що ніхто не нарікатиме на якість. Майстриня зізнається, що хотіла б мати власний ринок збуту.
– Мої вироби були у магазині, де я працюю продавцем-консультантом, на це погодилася власниця, – розповідає. – Хоча знаю, що це не відповідне місце для таких речей, які я створюю. Бо у магазині акцент на тюлі та штори. Тому, коли дізналася, що у Шумській громаді відкрили «Творчу лавку», зателефонувала до директора центру культури і дозвілля Ольги Євсюкової та отримала можливість виставити там свої вироби на продаж.
Два роки підряд в’язала майстриня шкарпетки для новоставських воїнів і для тих, кого особисто знає.
Є у її доробку речі із національними, патріотичними мотивами. Якщо хтось забажає, може придбати.
– Коли перехвилююся, відразу беруся за улюблену справу, бо тоді аж руки сверблять, – розповідає Ірина. – Як кажуть, хірурги хочуть щось різати, а я беруся за спиці.
У житті Ірини останнім часом було багато випробувань – відійшла у засвіти мама, трагічно загинув тато. Тож у такий важкий час Ірину «витягує» її в’язання, це для неї як антистрес, заспокійливий релакс.
Рідній Україні жінка бажає Перемоги у війні, а людям – бути добрішими, бо багато зараз озлоблених на життя. А має бути більше любові, світла у душі та тепла.
