Сьогодні Шумщина двічі у жалобі, адже похоронила двох Героїв, які поклали свої життя за Україну. Зранку провели в останню земну дорогу захисника із Цеценівки Валерія Лівара, а по обіді віддали останню шану загайчанину Сергію Пилипчуку.
«От на Різдво мене додому на довше відпустять,
то вже тоді поговоримо»
Як тільки Україну сколихнула тривожна звістка про повномасштабне вторгнення росіян, цеценівчанин Валерій Лівар по кілька разів на день заходив у сільський старостат і постійно запитував – може, щось треба допомогти, завезти, підсобити? Не міг спокійно сидіти на місці, хотів бути корисним.
– Хвилювався, коли його уже з військової частини відправили назад додому. Усе приказував: «От ніде я не потрібен». Дуже хотів захищати свою землю, рвався на фронт, – розповідає про свого односельця та ще й однокласника староста села Іванна Григор’єва. – Згодом Валерій таки потрапив на передову і з травня захищав Україну від окупанта.
Про чоловіка у Цеценівці добрі спогади. Кажуть, був звичайним селянином, простим, нічим особливим не вирізнявся. Але мав дуже товариську вдачу. Ніколи ні на що не скаржився. Завжди веселий, вмів знайти підхід і до старших, і до дітей.
– Такого не було, щоб Валерій їхав і коли бачив мене, не зупинився. Завжди вийде, пожартує, запитає, як справи, – розповідає Іванна Григор’єва. – Дуже шкода його. Не хочеться вірити, що Валерія уже немає. Він дуже любив життя.
Любив село, бо тут народився та виріс. Навчався у місцевій школі. Звідси його проводжали в армію. Тут працював водієм у місцевому колгоспі, доки той діяв. А потім почав їздити на заробітки.
У жовтні Валерій Лівар на кілька днів приїжджав з передової додому. Але зовсім мало побув. Та й привід для відвідин був сумний – приїхав, щоб похоронити свого двоюрідного брата з Волині, який загинув, захищаючи Україну від російського окупанта.
7 жовтня воїн поїхав назад, повернувся на передову, а вже 13 жовтня загинув у боях неподалік села Опитне Покровського району на Донеччині.
«Коли почалася війна, він не зміг залишатися осторонь та пішов захищати Батьківщину від ворога. Загинув, виконуючи бойове завдання по виявленню та знищенню сил противника.
Валерій був дуже щирим і світлим, готовим прийти на поміч у будь-який момент. Люблячий син, турботливий батько, добрий, щирий, надійний друг та побратим. Усі, хто знав Валерія, розповідають, що позитивнішої та кращої людини за нього не знають.
Вічна пам’ять та шана захиснику. Висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким та друзям загиблого Героя», – повідомили на сторінці Шумської територіальної громади у Facebook.
Поховали Валерія Лівара у рідному селі. В останню земну дорогу його провели з батьківської хати, де останнім часом мешкав разом з мамою та сім’єю сестри.
Сиротами залишилися діти – син Михайло, який навчається на лікаря у Львові, та донечка Богдана – десятикласниця Шумської школи.
– Коли Валерій на кілька днів приїхав додому, зустрів мене на дорозі і каже: «Побачиш, ми їм всім (росіянам – авт.) покажемо». Дуже тоді поспішав і каже: «От на Різдво мене додому на довше відпустять, то вже тоді поговоримо».
Але повернувся додому значно раніше – і зустрічало його усе село у траурі. І до місця вічного спочинку провели усім селом.
Так і не побачив свого онука – загинув, боронячи Україну
Коли розпочалася повномасштабна війна, загайчанин Сергій Пилипчук одним із перших записався у тероборону. Займався волонтерством: колов свині, з яких робили тушонки для військовослужбовців. Допомагав пакувати продукцію.
Як пригадує його похресниця, теж волонтерка, Лариса Моначин, тоді дядько Сергій казав: якщо потрібен на фронті, то нехай відразу беруть, не тягнуть.
8 березня Сергій Пилипчук пішов служити у РЕМ-роту – ремонтувати техніку. Як розповідає староста села Олег Кадлубенко, чоловік був у першій четвірці загайчан, які вирушили захищати Україну від ворога.
Того дня із їхнього села пішло воювати троє односельців – вони усі разом боронили Україну від рашистів.
Сергій був спеціалістом, працював у колишньому колгоспі трактористом. З технікою був на «ти». Мав власний трактор. До війни працював у Шумську на пилорамі.
У селі Сергія любили – був компанійським, веселим, доброзичливим, мав почуття гумору. Хороший сім’янин. Мав життєвий принцип – не вживав алкоголю. З 35 років він дав слово і дотримав його.
Ніколи ні з ким не конфліктував, нікого не ображав, дружив з усіма сусідами – такими словами згадують про загиблого воїна односельці.
– Ми з Сергієм ще із шкільних років товаришуємо. Його дружина, Сергій та я ходили в один клас. Все, що можна сказати про людину найкраще – то це про нього. Завжди любив правду. Класна керівничка колись про нього казала, що він – борець за правду. Як товариш, Сергій був суперовим, завжди в усьому виручав. Ми взяли його за кума. З початку війни волонтерили з ним, – розповідає Іван Моначин. – На роботі був відповідальним. Більш, як місяць тому, Сергій приходив у відпустку на декілька днів. Тоді останній раз бачилися та спілкувалися. Я мав би триматися, бо й сам війну в Афганістані пройшов, та сльози самі навертаються. Сиджу і плачу.
– Мій хрещений був хорошою людиною, завжди з ним спілкувалася, – згадує похресниця Лариса Моначин. – Він постійно до нас приходив. З моїми батьками вони дружили з дитинства. Коли випроводжала хрещеного на війну, почала плакати. Тоді він мене заспокоював: «Не плач, Ларисо». А хлопці, які тоді йшли воювати, казали: «Не переживай, Перемога буде за нами».
Щодня – вранці, в обід та ввечері – Сергій телефонував до своєї дружини, повідомляв, що все добре. Останнього разу вони спілкувалися в обідню пору, 13 жовтня. Увечері його дзвінка дружина не дочекалася. Відчула якесь лихо. 15 жовтня їй написав повідомлення побратим чоловіка зі словами співчуття. Спочатку не зрозуміла, що сталося. Тоді побратим зателефонував до неї і повідомив про загибель Сергія.
Без батька залишилося двоє дітей: син та донька. Коли розпочалася повномасштабна війна, Сергій наказав своїй донечці їхати з онуками за кордон – там їм буде безпечніше. Син з сім’єю проживає у Києві. Найменшого онука, Михайлика, якому виповнилося декілька місяців, дідусь Сергій так і не побачив. І вже не побачить. Знатиме свого дідуся-Героя Михайлик тільки із портрета.
Немає слів, які б могли утішити родину, бо ця рана ніколи не загоїться. Проте добрий, світлий спомин про захисника, який віддав своє життя за Україну, назавжди залишиться у пам’яті рідних, односельців, усіх, хто його знав, любив та шанував.
Відлунав сумний збройний салют за вірним сином України, за чоловіком, татом, земляком. Поховали мужнього воїна на сільському цвинтарі.
В обійми вічного сну Шумщина прийняла уже шістнадцять Героїв, загиблих на війні проти російського зла. Семеро з них мешкали у Шумській громаді, дев’ятеро – у Великодедеркальській. Дай Бог, щоб не було більше втрат, щоб рідні більше не зустрічали домовини з фронту. Ціна нашої Перемоги дуже велика. І маємо про це пам’ятати щомиті.
Алла Омельчук, Мар’яна Паращинець.
