Анатолій та Наталія Бондарчуки в один голос кажуть – професію медичного працівника, яку свідомо обрали багато років тому, люблять і жодного дня не шкодували про своє рішення. Хоча робота нелегка, бажання допомагати людям, рятуючи їм життя та здоров’я, рухає ними кожен день.
Подружжя медиків переконані – у час, коли триває повномасштабна війна, їхня професія особливо має попит. Тому вболівають за свою роботу. за зятя Назара, який зараз рятує наших воїнів на Донеччині, за колектив. у якому працюють.
Анатолій після закінчення восьмого класу дізнався, що його однокласниці мають намір вступати у Кременецьке медучилище. Сказав удома, що і собі подаватиме туди документи. Дівчата тоді не вступили, а ось Толіка зарахували на навчання за результатами співбесіди. Після того рік працював у Бриківському ФАПі під наставництвом Дарії Нашкерської, а з 1990 року присвятив себе праці у службі швидкої допомоги. Зараз займає посаду старшого фельдшера.
– Свою роботу люблю, хоча вона нелегка, найважче, коли біда стається із дітьми. Особливо зачіпають летальні випадки, – розповідає про свою роботу Анатолій Вікторович.
Доводилося обом і пологи вдома приймати, а це – велика відповідальність.
– За період роботи на швидкій я прийняв на дому десь 8 пологів. Було таке, що після того моїм іменем навіть дітей називали та кликали за хрещеного, – каже старший фельдшер Шумської підстанції ЕМД.
– Робота медичного працівника – складна. Тільки той, хто обрав цю професію, знає усі її нюанси. Адже коли бачиш людську біду, то цей біль пропускаєш через себе. Але оте відчуття, що твоя праця немарна, що ти робиш це заради порятунку хворих, набагато сильніше за все інше, – додає Наталія Орестівна.
Лікарка Шумської підстанції екстреної медичної допомоги сама родом із Трускавця Львівської області. Про те, щоб обрати якусь іншу професію, і не думала, адже для неї прикладом був тато, який працював лікарем-урологом.
Закінчила Самбірське медучилище, працювала у санаторії «Кришталевий палац» у Трускавці, потім – операційною медсестрою у Тернопільській обласній лікарні.
Згодом вступила на навчання у Тернопільський медуніверситет, обрала для себе анестезіологію.
Після цього її трудова біографія продовжилася у Шумській лікарні, у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії, а вже 7 років працює на швидкій.
15 років тому Анатолій та Наталія стали подружжям. Народили та виховують двох синів – Богданчика та Назарчика. Хлопці активні, жваві, займаються спортом у секції Малої академії єдиноборств – успішно виступають на змаганнях різного рівня із кікбоксингу.
Богданчик каже, що хоче, як і мама з татом, стати медиком.
Донька Наталії Орестівни Мар’яна теж обрала для себе медицину. Вона – лікар-ерготерапевт. Зять Назар – лікар-анестезіолог. Виховують синочка Святослава. Зараз Назар служить у ЗСУ військовим медиком, рятує наших воїнів на Донеччині.
Про подружжя Бондарчуків у колективі найкращі відгуки. Обоє добре знають свою роботу, уміють навчити молодих колег, підтримати.
– Анатолій Вікторович у нас – старший фельдшер. Він зажди вміє порадити, підказати, як зробити краще. І Наталія Орестівна, як лікарка, завжди дасть слушну пораду, – кажуть фельдшері Алла Мукомела та Галина Смоляк.
Цьогоріч вперше День медичного працівника в Україні відзначають 27 липня. І найбільша мрія у подружжя Бондарчуків: щоб якнайшвидше настала Перемога та запанував мир, щоб українці не страждали через війну, а жили у спокої у вільній, незалежній державі. А своїм колегам щиро зичать терпіння, професійного росту, здоров’я та енергії. І завжди пам’ятати про головні заповіді у професії медика.
