До Ірини Петрук я зателефонувала пізно ввечері, щоб взяти інтерв’ю до Дня працівників освіти. Та жінка ще й не думала про відпочинок – працювала над електронними журналами. Укотре переконалася: коли любиш свою професію, живеш нею, попри сотні перешкод, які стають на шляху, ти ніколи не залишаєш робочі турботи за порогом закладу. Особливо, коли ти – вчитель і перебуваєш на зв’язку 24/7. Отож, про що вдалося поговорити, як рухається нині освітній процес і чи виправдовують себе реформи. Про це – в інтерв’ю з педагогом Великодедеркальського ЗЗСО І-ІІІ ст. Іриною Петрук.
– Пані Ірино, які предмети викладаєте здобувачам освіти?
– Це – «Здоров’я, безпека, добробут», інтегрований курс «Мистецтво» та «Етика».
– Як вважаєте, у чому важливість таких дисциплін?
– Мистецтво – це культура, це спадщина. Кожна країна хоче мати такі надбання та пишатися ними. Це цінується, особливо тоді, коли від маленького до дорослого є розуміння важливості цього процесу.
Здоров’я – тут і говорити багато не треба, особливо тепер, коли ми живемо у воєнний час, і питання безпеки, збереження життя набирає особливої ваги.
Етика – це культура поведінки, спілкування. Етикет всюди переслідує нас, це життя, адже важливо, як ми поводимо себе спілкуючись із старшими, відвідуючи різні місця, етика присутня всюди, куди ми не глянемо.
– Якщо порівнювати стандарти Нової української школи із попередньою методикою навчання, щось змінилося у викладанні цих предметів?
– Раніше такий курс вивчали більше хрестоматійно й увагу акцентували на релігійних нотках. Зараз хочуть більше бачити розвинену особистість, внутрішній стан людини, її культуру.
– Діти охоче вивчають такі предмети?
– Так, я ще викладаю у мистецькій школі, і дуже часто діти прибігають ще й туди – малюють. Вони хочуть проявити себе, свої здібності, кожен шукає себе. І такі уроки, як етика, мистецтво допомагають у цьому, дають можливість розвиватися, щось побачити у світі цікавіше.
– Ірино Богданівно, а скільки часу ви працюєте з дітьми?
– Уже 20 років. Народилася у Великих Дедеркалах, сама навчалася у місцевій школі, потім – у Кременці за спеціальністю «Образотворче мистецтво». Вищу освіту здобувала у Тернополі. Повернулася додому, почала працювати у рідній школі.
– Якщо вести мову про сучасний освітній процес, то тут думки розділяються. Одні критикують реформи і схвалюють старі методики навчання, інші – впевнено рухаються вперед, хтось – ще не визначився. А яка ваша позиція? Що потрібно сьогодні в освіті?
– Стовідсотково підтримую те, що ми в жодному разі не маємо повертатися назад. Звісно, що реформи, які відбуваються, потребують коригування. Ми вчимося на власних помилках і робимо необхідні висновки. Але треба рухатися тільки вперед.
З власного досвіду можу сказати – в освітньому процесі необхідно більше діалогу, більше спілкування дітей та педагогів. Має бути більше розмов, обміну думками. Цього не вистачає, адже діти перевантажені кількістю предметів, обсягом домашніх завдань. І це потрібно змінювати. У початкових класах, де навчаються за стандартами НУШ, це вже налагоджено, тут рухаємося у правильному напрямку.
Але загалом освітній процес якісний, адже коли наші діти приїжджають за кордон і там навчаються, вони розумніші, краще знають предмет, легше сприймають матеріал. Тому маємо рухатися тільки вперед.
– Спілкуючись з Вами, відчуваєш, як любите свою роботу, приділяєте їй багато часу. А хто Ваш надійний тил удома? Хто підтримує та допомагає?
– Мій чоловік Андрій родом із Малих Дедеркал. Свого часу він навчався у Рівному, але захворів батько й Андрій залишив навчання, адже треба було працювати. Усе життя присвятив будівельній справі – це його. Любить будувати з нуля, щоб його робота була міцною та надійною.
Зараз чоловік у лавах ЗСУ захищає Україну від ворога. Воює на північно-східному напрямку, у Сумах.
Старша донька теж обрала військову професію. Ще з дитинства вона про це мріяла. Пригадую, як у 10 класі вони їздили на стрільбище, то, повернувшись, Дарина була у захваті, розповідала, як їй подобається запах пороху.
Зараз донька навчається у Львівській академії сухопутних військ за спеціальністю – артилерист. Це у нас родинне, адже чоловік в армії теж був артилеристом, і мій двоюрідний брат – також. До речі, він зараз у ЗСУ як і мій рідний брат. Наш дідусь колись теж пройшов війну.
Дарина вступала ще до повномасштабного вторгнення. Звичайно, що мені, як мамі, страшно, боляче, але хіба я могла відмовити, коли у доньки таке бажання?
Молодша, Діна, обрала мистецький напрямок – навчається у Хмельницькому національному університеті. Вивчає культурні надбання, реставрацію та архітектуру.
– Це нелегкі життєві випробування, але, напевно, вони роблять Вас сильнішою?
– Так, життя вносить корективи. Через обставини мусила отримати посвідчення водія.
Їжджу до чоловіка на Сумщину. Ось недавно повернулася – брала відпустку за свій рахунок. Мене часто запитують: «Нащо ти їздиш, там же страшно, стріляють». А я їду, бо довга розлука не на користь. Ось повернеться додому, а я не знатиму, як себе поводити. Мушу пережити хоча б половину того, що переживає мій Андрій. Спілкуюся із побратимами чоловіка. Поступово все, що там, стає мені близьким, рідним.
– Які ще події спонукали Вас до змін?
– Коли я мала класне керівництво, воно випало на роки карантину, війни, дистанційного навчання. Це теж загартувало, навчило, як побороти страх, опанувати себе, вийти на новий рівень спілкування з дітьми та їхніми батьками.
– А поруч із колегами як Вам працюється?
– У нашому закладі – чудовий колектив. Деякі колеги колись були моїми вчителями. У нас гарна команда, ми підтримуємо один одного. Є вчителі, які з перших днів війни стали на захист України, і ми постійно їм допомагаємо.
Мої колеги – надзвичайно цікаві насінини мого минулого та майбутнього, нашої країни. Хочу бачити їх розквітлими, усміхненими, щоб раділи кожному дню. Бажаю, щоб їхні учні, їхні діти завжди дарували тільки позитив, цінували своїх наставників. І, звичайно, хочу, щоб мої колеги жили у мирній, світлій нашій Україні!
