Він прийшов на Алею надії у Шумську і забрав звідти свій портрет. Бо вижив у ворожому полоні. Бо повернувся на рідну землю.
10 січня 2024 року Івана Дробоцького з Обичі мобілізували у військо, і він став на захист України. Воював на Запорізькому та Покровському напрямках. Разом із побратимами виконували наказ командування – утримувати позиції та потрапили у російський полон у серпні 2024-го.
– Спочатку не знали, де знаходимося, пізніше отримали інформацію, що ми на окупованій території Донецької області. Через деякий час нас перевезли у росію, були ми в Орську під Казахстаном, – розповідає Іван Дробоцький, який сьогодні, після реабілітації, повернувся на Шумщину, у своє рідне село Обич, де народився та виріс.
Чоловік розповідає, як працювала російська пропаганда, як окупанти намагалися зламати наших воїнів та переконати у тому, що нам – кінець. Що війна скоро закінчиться, а росія уже перемогла.
– Казали: «Вам всьо, ми й те взяли, й інше. Харків вже наш, інші міста – теж». Хотіли, щоб ми занепали духом, щоб повірили їм. Але ми трималися, вірили у свою перемогу. Прибували свіжі полонені, і ми від них дізнавалися про реальну ситуацію на фронті, – розповів Іван Дробоцький.
Чоловікові важко згадувати час перебування у полоні. Каже, що у нас до бездомних собак краще ставляться, як там росіяни обходилися з українськими полоненими. «Умови були такі, щоб вижити і не здохнути», – пригадує нелегкі випробування військовослужбовець».
Каже, що вижити допомогли Бог, сила волі та моральна підтримка побратимів.
– Про те, що нас будуть обмінювати, ніхто нічого не казав. Але ми самі почали здогадуватися, бо знали, що завжди перед обміном полонених починають змірювати та зважувати. Так робили й з нами. Та коли почали везти, зав’язали очі та зв’язали руки, ми думали, що нас везуть на другу зону, – розповідає про те, як повертався на рідні землю Іван Дробоцький. – Нас повантажили у літак та доставили у москву, тут ще тримали на аеродромі цілу ніч. Ми не знали нічого, що далі. Потім нас переправили до Білорусі, а звідти вже в Україну – у Чернігів».
Перше, що зробив чоловік, коли ступив на рідну землю, поцілував її і подякував Богові за все. Каже, що постійно молився до Всевишнього і просив зберегти йому життя.
– Хотів додзвонитися до своїх, але не вдалося зразу зв’язатися, лише через півтора тижня вийшов на зв’язок з жінкою, – розповідає Іван Васильович.
Увесь цей час військовослужбовець перебував на реабілітації. Каже, що доки був у полоні, якось тримався, а коли звільнили і повернувся на рідну землю, про себе дали знати багато хвороб.
– Як приїхав, то всі болячки повилазили. І цукровий діабет знайшли, й інші хвороби. Оце їду додому на місяць, а там знову – на лікування. Думаю, за рік якось вичухаюся з тих болячок, – каже чоловік.
Коли обичанина мобілізували, його вага складала 72 кілограми, у полоні схуд до 57, зараз трохи поправився – має за 60 кілограмів.
Чоловік дивується, як у росії працює пропаганда. Каже, що запитували окупантів, особливо тих, кому по 22-23 роки, чого вони прийшли в Україну.
– Кажуть, що прийшли нас визволяти. А ми питаємо: «Від чого?». Не знаю, чим їх там натуркали, що вони так думають.
Іван Дробоцький переконаний – не треба піддаватися російській пропаганді, не можна здавати українські території, а треба стояти до кінця.
– Бо як впустимо їх далі, то вони нас усіх тут передушать. Нема смислу чекати, щоб вони сюди прийшли. Там є різні, такі, що будуть робити звірства. То краще їх стримувати там, – переконаний Іван Дробоцький, якого сьогодні Шумська громада вітала на рідній землі.
