Це ми, зманіжені комфортом цивілізації, не всі можемо витримати кількаградусного морозу з вітром. А 90-річний Володимир Іванчук розповідає, як своє перше Різдво, під час безстрокового на той час виселення на Сибір, святкував, вірніше, важко працював, на лісоповалі – у 50-градусний мороз. А температура взимку піднімалася нерідко і до -55.
Його сім’я була невеликою за тодішніми мірками – батьки та троє дітей, і небагатою, як на той час – обробляли 4 гектари поля. Та коли радянська влада придушувала опір Української Повстанської Армії наприкінці 40-их років минулого століття, то родина Іванчуків потрапила під репресивний каток. Правда, у заслання за 8 тисяч кілометрів від рідного дому, куди сім’ю Іванчуків відправили за статтею про пособництво українським буржуазним націоналістам, поїхали не у повному складі. Старший на два роки брат Михайло тоді уже відбував покарання у тюрмі за «дезертирство». Його взяли до війська, але, замість армії, відправили на важкі роботи для відбудови шахт Донбасу. Нестерпні умови праці та проживання змусили Михайла звідти втекти, а коли піймали, то отримав 5 років покарання. 20-річний Володимир та його сестра, 14-літня Ліда, разом з батьками, перед далекосхідним «курортом», спробували усіх гірких «принад» двомісячного перебування у Бережанській в’язниці.
Сталінським режим визначив їм пожиттєво мешкати у Хабаровському краї, у бараках поселення Пятая Кузнечиха. Там шумська сім’я, разом ще з такими ж жертвами радянського тоталітаризму, у тому числі, і з Вілії Шумського району, перебувала до 1954 року, коли поселення закрили. Їх перевели в інше місце – Коменву. Там Іванчуки пробули до 1960 року, коли вже аж після кількох років хрущовської відлиги, пом’якшення репресивного стану, їм дозволили повернутися у рідні місця.
Найважчими були перші місяці, роки, пригадує мій співрозмовник.
– Нас арештували 9 жовтня 1950 року, перед Покровою – моїм днем народження. Після Бережан, 1 грудня, посадили у товарні вагони. Вимушена поїздка тривала місяць. Перед Новим роком прибули у тайгу, – ділиться важкими споминами Володимир Кирилович. – На все життя запам’ятав, як у перший день Різдва їх погнали на роботу у такий тріскучий мороз, який нам сьогодні годі й уявити. Церква була лише одна на всю околицю – у Хабаровську. Але місця проживання залишати не дозволяли. Як кріпаки, були прив’язані до місця свого покарання. Як тільки приїхали, то у нас відразу взяли розписку про те, що будемо жити тут до смерті – відповідно до рішення Верховного Суду Української радянської соціалістичної республіки. Навіть у паспортах записали, що маємо право мешкати лише у межах Пятой Кузнечихи.
На початках думали, як би наїстися – було холодно і голодно. Навколо – болото. Згодом стали корчувати тайгу поруч Сіхоте-Алінського хребта на горбках, там робили собі городи. Коли зібрали врожай, тоді стало легше. Адже мали своє, вирощене власною працею.
Українці між собою гуртувалися, особливо, ті, які були з одного села, району. Колядували, щедрували ходили один до одного в гості. Любили читати вірші українських поетів. Мій співрозмовник знає на пам’ять і цитує чи не половину Шевченкового «Кобзаря». Дотримувалися усіх рідних звичаїв. Навіть гаптували вишиванки. Практично, вся місцина була заселена українцями, яких силою волюнтаризму позбавили рідної землі. Лишень після смерті радянського диктатора, після кримінальної амністії тут почали з’являтися росіяни та представники інших націй.
Додому повернулися усі разом після 10 років життя на поселенні. Пан Володимир майже відразу одружився – з дівчиною Раїсою Лілякевич з Новосілок.
У парі живуть, у злагоді, майже 60 років. Разом виховали дочку Любов та сина Миколу. Посміхаючись, мій співрозмовник каже, діти не дуже потішили їх з дружиною онуками – мають одного. Але то нічого, лишень би здорові були.
Усе своє життя Володимир Кирилович пропрацював у лісі – у Жолобках, Стіжку, Кременці. Вийшов на заслужений відпочинок аж у 1999 році. А здобув спеціальну лісничу освіту, будучи на засланні. Потяг до знань відчував завжди – ще за Польщі закінчив два класи початкової школи. Під час війни повністю втратив зір на одне око – після поранення внаслідок детонації вибухівки. І більше у школу не ходив. Проте, будучи виселеним, у віці 20 років видав себе на 5 років молодшим (адже через слабке здоров’я мав худорляву статуру). Упрошуючи вчителів і долаючи всілякі перепони, зумів продовжити шкільну освіту.
– Ми із сином Віталієм виросли на його розповідях про ті важкі часи, – каже дочка Любов Дмитрук. – Наш патріотичний дух сформувався саме завдяки татові. На 90-річчя, 14 жовтня минулого року, ми подарували йому вишиванку, для тата це – найдорожчий скарб. Я, мої рідні, вдячні йому за те, що навчив любити Україну, рідну землю, українську мову.
Спомини суворої юності навічно закарбувалися у серці, у словах чоловіка відчувається присмак несприйняття тогочасної нелюдської системи, наслідки якої він відчув на власному прикладі.
