Напевно, небагато людей є на Шумщині, які пишуть слова та музику до них. Серед таких – Оля Синюк.
Народилася у нашому містечку. Навчалася у першій одинадцятирічці і паралельно закінчила Шумську школу мистецтв.
У дев’ятому класі несподівано вирішила вступати в Тернопільське музучилище, а після його закінчення – у Національну музичну академію України ім.П.Чайковського. У цьому році закінчила магістратуру за спеціальністю «Музикознавець».
– Чи відрізняється нинішня Ольга від недавньої школярки? – цікавлюся.
– Чим далі, тим більше переконуюся: ми справляємо на оточуючих не зовсім те враження, як нам здається. Тому про те, якою я була у школі, ліпше питати моїх вчителів та однокласників. Я себе пам’ятаю незалежною, трохи бойовою із загостреним відчуттям справедливості, такою, хто слово у кишені не шукатиме. Як на мене, з того часу мало що змінилося.
Мрій у дитинстві в Олі Синюк було дуже багато. Наприклад, вона дуже хотіла, щоб одного разу хмари опустилися на берег, і в них можна було б робити тунелі.
– Мені здавалося, – розповідає, – що хмара – то як теплий сніг. А якщо говорити про мрію в контексті професії чи самореалізації, то ким я тільки не мала бути. І журналістом, і режисером, і громадським діячем. Єдине – ніколи не хотіла бути музикантом і різними способами намагалася цього уникнути. Але я вірю, що Бог недаремно дарує життя кожному, і вірю в покликання. Саме тому пишуться мої пісні.
І мої пісні народжуються саме з віри в Бога.
– Вірю в Його любов до людей у спілкування з Ним. Дуже часто мої пісні були Його відповідями на важкі або незрозумілі і заплутані моменти в моєму житті. І це не обов’язково були особисті життєві драми чи проблеми. Часто це були внутрішні роздуми, до яких спонукали чиїсь історії, аналіз оточуючого світу і його безпорадності.
У якийсь момент ти ідеш по вулиці, і у думках з’являється фраза, мелодія, частина куплету. І тут треба швиденько брати диктофон і наспівувати, бо через декілька хвилин це можна загубити. А потім починається процес виношування. Бо деколи я знаю, про що має бути пісня, але не можу підібрати відповідних слів, а іноді слова не вписуються у форму і т.д. А дописуються пісні за зачиненими дверима, де тільки я і фортепіано.
Найперше, про що мріє Оля, це – бути корисною, бо впевнена, що всі ми робимо вплив на людей, які нам зустрічаються на життєвому шляху.
– І я би дуже хотіла, щоб зустрічі зі мною надихали інших, лікували, а не ранили, – каже моя співрозмовниця.
Перші свої пісні Оля написала у шістнадцять-сімнадцять років. Частину з них уже й не пам’ятає.
– Звісно, є певний набір, з якими я, зазвичай, виступаю на публіці. Проте, я їх не рахувала. На альбом вистачить. І не на один, – каже дівчина.
– Яку музику ти слухаєш? – запитую.
– Мене щиро тішить і змушує пишатися те, що зараз відбувається в українській популярній музиці. У нас багато достойних музикантів, які роблять надзвичайно професійну і цікаву музику. Гурти «Yuko», «O», «Один в каное», «НастяЗникає» – вони всі дуже різні. Цей перелік можна продовжувати.
Окрема любов – британці. Бо у них шикарна музика: починаючи від бритпопу 90-их і закінчуючи сучасними альтернативними гуртами типу «Foals» чи «Jungle».
І оскільки у мене академічна музична освіта, зрозуміло, що значне місце у моєму серці займає класична музика. Бо ніщо не може так потрясти, як симфонії Малера чи Шостаковича, і подарувати надію, як музика Баха. До речі, у сучасній українській академічній музиці також відбуваються дуже цікаві процеси. Але це – окрема тема.
Як зізнається Оля, загалом їй імпонує поєднання звучання акустичних інструментів з електронними, гра з голосом і використання різних вокальних технік. Особливо – вкраплення різного роду фолькелементів.
Зараз Оля Синюк записує альбом, виступає зі своїми піснями і займається з дітками: проводить заняття музично-театральних напрямів. А ще – є талановитим композитором початківцем, своєю творчістю намагається передати власний погляд на життя.
