Напередодні Дня вишиванки ми запропонували шумчанам ідею – заглянути у бабусину скриню і спробувати відшукати там старовинні речі. Зробити, фото, прокоментувати його і надіслати у редакцію.
Галина Заблоцька з села Обич розповіла про свою бабусю, яка вишивала ще у 80 років і передала цей дар їй, своїй онучці. А наша колега, журналістка Оксана Гедз, пишається вишиванкою прабабусі, якій понад сто років, і свято береже реліквію, яку передають з покоління у покоління.
Прабабусина сорочка,
якій понад сто років
– Сімейні цінності. Для кого вони не важливі? Для нашої сім’ї – це обереги. Бережно складені у скрині – вишиті сорочка, фартух, домотканні килими, чимало хустин та багато інших пам’ятних речей.
Для мене найціннішою є вишита сорочка, яка залишилася від прабабусі Меланії Фурманюк (Василюк). На жаль, вона загинула у 1948 році. Її донька, а моя бабуся Оля (уже покійна), розповідала, що сорочці – понад 100 років. Лляна вишиванка прикрашена візерунками, квітами, які старанно вишиті хрестиком чорно-червоними нитками на канві. Особливістю є те, що сорочка – іменна, на рукавах зображені, наче мальовані пензлем, ініціали – МВ (Меланія Василюк).
Хоч і сорочці понад століття, у неї дуже зручне пошиття, хочеться носити і носити.
А ще – вишитий фартух. Його вишивала і носила мама мого дідуся Пантелеймона, а моя прабабуся Марія Швець. Не можемо з точністю сказати, скільки років тому створили його, але, швидше за все, не менше вісімдесяти. Прабабуся Марійка мала два вишиті фартухи: чорний – на щодень (на жаль, він не зберігся), та ось цей білий – святковий.
Домотканний килим – весільний подарунок для моєї бабусі Олі Швець від її бабусі, а моєї прапрабабусі Мокрини Василюк. Звісно, він в ідеальному стані, як новий, бо бабуся берегла його, і застеляла ним своє ліжко кожного року лише на Різдвяні свята.
Ще одна важлива річ – червона англійська хустина. Дядько моєї бабусі, Василь, працював у селі, у однієї сім’ї. Як розрахунок – отримав три хустини, які були привезені у 1930-1940- роках з Англії. Дві з них отримала в подарунок бабуся. Саме ось цю червону хустину вона одягала, коли йшла до храму лише на великі свята – Покрова, другий день Пасхи.
Усі ці речі, які отримала у спадок від своєї родини, – дуже важливі, вони – безцінні. Це – спогад про людей, яких ніколи в житті не бачила, навіть, на фото, але люблю, поважаю, захоплююся, дякую, коли беру в руки їхню сорочку чи фартух, килим чи хустину, – розповіла Оксана Гедз.
Кімната з українськими вишиванками
В оселі обичанки Галини Заблоцької є особлива кімната – тут вона зберігає родинне багатство, яке залишилося їй у спадок від бабусі Марії Левчук-Пархом’юк.
Тут усе оформлене в українському стилі, красуються вишиванки, старанно виконані майже сто років тому працьовитими селянськими руками. Тут є й роботи пані Галини, адже бабуня (так ніжно називає вона рідну людину) передала дар до вишивання своїй онучці.
Народилася у 1908 році, рано вийшла заміж, але до цього таки встигла наготувати собі чималий посаг – у скрині старанно склала різні вишиванки, скатертини, рушники, білизну. Отож, мала з чим прийти до чоловіка. Вишивати доводилося по ночах, або довгими зимовими вечорами, адже бабуня була із заможної родини справжніх українських газдів, які мали багато землі, біля якої удень треба було працювати, вмиваючись солоним потом. А вночі, при світлі каганця, творила неперевершену красу.
На канву лягали прекрасні візерунки, які дівчина придумувала сама, особливо любила вишивати різні квіти, рослини та птахів. Сама малювала, сама кроїла, сама й шила.
Коли після війни українських господарів, які важко трудилися на землі, тим самим мали хліб і до хліба, оголосили куркулями, сім’я бабуні, щоб не бути вивезеними на Сибір, почала роздавати своє добро по родичах, сусідах та знайомих. Тому багато вишиваної праці розійшлося по селі, назад потім не всі повернули.
У 70-их роках чимало віддали до музею Обицької школи на прохання Марії Прончук. Але ті сімейні реліквії, які залишилися онучці Галині від бабусі, вона береже з особливою турботою. Із задоволенням одягає бабусину сорочку, якій майже сто років, два фартухи. Дуже багато створила бабуня лляних рушників. Це зайняття Марія Пархом’юк прожила дев’яносто літ під Божою опікою, а у 80 ще вишивала серветочки, не могла полишити улюблене зайняття, до якого привчила і свою онучку Галину.
– Бабуня мені часто казала, працюй, дитино, рано вставай, і тоді будеш усе мати, трудися чесно. Та я й сама любила вишивання. Пригадую, як маленькою ховалася у садку і щось там собі плутала, бо хотіла це робити. Певно, любов до вишиванки передалася мені у спадок, – розповідає пані Галина.
Часто жінка бере участь у різних заходах, для яких оформляє намет, де виставляє і бабусині, і свої вишивані роботи. Любить цю справу, а сімейні реліквії хоче передати своїй доньці. А ще у родині шанують картину Почаївської Лаври, яку бабуня теж вишила власноруч.
Для Галини Заблоцької вишиванки – це не просто красиві речі, це історія її роду, нагадування про те, як нелегко жилося у ті часи, про те, якими працьовитими господарями були її предки, як старалися чесно трудитися і стали гарним прикладом для неї самої. А ще – це історія рідного села.
– Коли ми вишивали, бабуня дуже багато розповідала про Обич, людей, а скільки легенд знала! Ось якби тоді можна було усе те записати, – згадує жінка. – До мене й досі приїжджають поляки, батьки яких народилися у нашому селі, і я їм переповідаю багато з того, що колись передала бабуня. Та й кожен з нас має знати історію вланого родоводу, своєї батьківщини, бо то – святе, сила, яка допомагає йти по землі та усвідомлювати себе справжнім українцем, причетним до творення власної національної історії.
– – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – –
