Напевно, серед діючих туристів Шумського краю найдосвідченішим є житель Васьковець, педагог у «відставці», але не у душі, Леонід Дудар. У свої 62 роки, він ще дуже і дуже активний мандрівник.
Лишень цього року здійснив, разом з друзями-однодумцями, 8 сплавів на катамарані по ріках України – від Горині до Сейму та Десни. Якщо взяти до уваги, що, в середньому, один такий похід триває три дні, то, практично, майже один теплий місяць року віддано улюбленій справі. А треба ж зауважити, що Леонід – сільський мешканець. Йому потрібно і посадити город, і покропити посаджене-посіяне, і зібрати врожай. Та чоловік всюди встигає.
Леонід – «дорослий» турист з 1980-го. 41 рік стажу керівника груп – то є більше, аніж його педагогічний досвід. А сюди ще не входять шкільні роки, коли вирушав у походи з шумськими «патріархами» активного відпочинку – Іваном Присяжнюком, Анастасією Козак, Василем Бесарабом. Бо вважає, що справжній туризм починається не тоді, коли сам ходиш, а коли несеш відповідальність за організацію походу, за безпеку його учасників. За підрахунками чоловіка, за всі роки промандрував біля 5 тисяч кілометрів.
– Досвід туриста вимірюється не роками походів, а кількістю пройдених кілометрів, – стверджує пан Леонід.
Починав вчителювати ще студентом на 5 курсі у Деражнянському районі на Хмельниччині, що на межі з Вінниччиною, потім 8 років на Білогірщині – вже з дружиною. Опісля – Андрушівська школа, далі – інспектор в райвно, згодом – робота у райвиконкомі. Було ще 3 роки директорування у Кордишеві і 6 «золотих» літ вчителювання у Літовищах, з 1999-го працював у Васьківцях, на посаді директора.
Давно прийняв для себе рішення – настане 60 років, і піде на заслужений відпочинок. Так і зробив.
Пан Леонід не розрізняє туризм та вчительство. Навпаки, поєднує ці сфери – під час мандрівок з учнями, як біолог, організовував дослідницькі експедиції вивчення флори краю, брав, разом з учнями, участь у різних наукових проєктах.
Його міцний та кваліфікований туристичний підмурівок закладений на Хмельниччині, де туризм знаходився на високому рівні.
повернувшись на Шумщину, пройшов її вздовж та впоперек з рюкзаком на плечах, з ночівлею у наметах, з картою у руках. Легше сказати, де Леонід не був. В одних Гриньківцях, – каже.
Керівна робота залишала мало часу на мандри. А ось під час літовищенського періоду життя він з учнями лишень три рази ходив в Олесько, де розташований знаменитий замок, а це – 110 кілометрів, до кінця маршруту виходили на 5 день.
– У кожного в рюкзаку – до 15 кг найнеобхіднішого в поході. Брали з собою велосипеди, на них вантажили важкі речі – так легше рухатися. Були дні, коли проходили по 25 км і, навіть, 30. І це норма на той час. То зараз діють обмеження для 12-14-річних – 17 км у день. Склад оптимальної дитячої групи – 13-17 учасників. Адже у кожного є свої обов’язки, і коли менше туристів, то їх доводиться дублювати, – розповідає Леонід Дудар.
Сходжені пішохідні маршрути манять різноманіттям – північ Шумської громади, Львівщина – Підкамінь, Почаїв, Підгірці, лишень на вершечку Говерли стояли 6 разів.
Туристичні походи вчать дітей, підлітків самостійності, господарських навиків, чого в даний час нерідко у них не вистачає. Але, разом з тим, мандрівка – то завжди ризик зустрітися з небезпекою різного походження. Навіть елементарна злива може принести великі неприємності.
– Одного разу в поході до Підкаменя, біля села Раславка, стався такий трафунок. Чудова погода, шикарні краєвиди, озеро, з боків – мальовничі гори. Та щось мене насторожило у довкіллі. Кажу колегам, а це – Павло Приймич, Олександр Омельчук – згортаємося та швидко йдемо вгору. Переставили табір – до вершини залишалося метрів з 20. А в 3 годині ночі як почало нести водяний потік. Ми стояли до ранку у наметах, ноги – у воді по кісточки, – пригадує пригоди в мандрах Леонід Дудар.
На початку двотисячних сформувався кістяк туристичної збірної Шумщини – ті ж Саша Омельчук з дружиною Альоною, Павло Приймич, а ще – Ігор Колесник, Володя Мельник з дружиною Тамарою, Наталя Мирончук, Віта Якушевська, Вася Сірук, Неля Савчук, Оксана Закружецька.
Серед цікавинок піших переходів – ще з 2010 року, спільно з волинським науковим товариством ім.Уласа Самчука, реалізують проєкт «Волинськими стежками Самчука».
Навіть директор Тилявського музею Петро Панасюк, попри свій майже 80-річний вік, ходить, практично, у всі експедиції. Одночасно рушають у похід кілька груп з різних шкіл – з Тернопілля, Хмельниччини, Рівненщини. Бувало, що загальна кількість учасників сягала 70 чоловік. Заслуговує на увагу досвід проведення злетів (а їх було 12) «лісових братчиків». На іншу форму організації туризму – кубок Васьковець – приїздили команди 11 шкіл.
Крім пішохідного туризму, Леонід освоїв і водний. Його особистий спідометр сплавів по ріках налічує біля 2 тисяч кілометрів.
З 2004-го у програму туристичних змагань для учнів та вчителів увели новий вид – сплав на катамаранах. Перші навики демонстрував і навчав цьому Павло Приймич, який займався таким у студентські літа. Техніку управління плавзасобом освоювали на суші – дві лавки, стіл, два заступи-лопати, катамаран.
Таким чином освоювали греблю. На катамарані чи на байдарці головний не той, хто спереду, а хто сидить позаду. Навіть є такий специфічний термін – «табанити». І ще одна тонкість – великими, широкими ріками, тим же Дністром, сплавлятися легше, аніж малими ріками на зразок Горині. Вузьке русло, отож, трапляється і швидка течія, різкі повороти. Один невдалий маневр, і може статися екстремальна ситуація.
У 2013 році за спонсорські і власні кошти купили вживаного катамарана для Васьковецької школи. З дітьми пропливли за 3 роки 280 км Гориню – від Ямполя до Тучина, що вище Гощі. А ще, разом з друзями, сплавлялися Дністром, Случем, Тетерівом, Південним Бугом, Сновом – цікаве містечко Седнів вище Чернігова; Сеймом, на березі якого розташована гетьманська столиця Батурин, Десна – містечко Остер.
Леонід Дудар і його колеги – члени ГО «Українська мережа екологічного туризму», а ще – учасники руху «Грін вейс Україна» – «Зелені шляхи України». Це допомагає не лише обирати маршрути, а й переймати досвід організації туристичного руху.
Мій співрозмовник фахово, у деталях, годинами може розповідати про своє захоплення. Він має власне бачення розвитку туризму, яке нерідко має відмінності з тим, як вбачають його владні структури на місцях. Розповідає про плюси і мінуси туристичного потенціалу Шумщини. Наголошує на його перевагах над Кременцем та Острогом, де зроблено чимало для того, щоб закликати туриста до себе. На відміну від Шумська, де лишень роблять у цьому перші кроки.
«Фішка» Шумщини у тому, що тут збереглися цілі масиви первозданної природи, де втручання людини мінімальне. У нас немає такої архітектури, як у сусідів в Острозі, Кременці, але можемо привабити тих туристів, яким до вподоби «дикі» місця довкілля, екологічно чисті ліси.
– На Шумщині зареєстровано більше червонокнижних рослин, аніж на Кременеччині. У нас є місця колишніх поселень поляків, куди, при певних умовах, можуть приїздити їхні спадкоємці. Ще у 2010 році, за нашої підтримки, відбувалася релізація польського проєкту «Полювання на пригоду». На землях Шумщини розташовані об’єкти історичної спадщини – від літописних місць Київської Русі і до локацій повстанського руху 40-50-их років, – ділиться думками Леонід Дудар. – Туризм – це, перш за все, економічна категорія – для того, щоб мати віддачу, треба, на початках, вкласти певні ресурси. Якщо турист не затримається на місці більше одного дня, то користі від його відвідин не буде ані для місцевого бізнесу, ані для громади.
Ефективна організація туризму може і повинна стати джерелом прибутків. Для цього ми спільно збиралися декілька місяців тому – влада, підприємці, керівник Всеукраїнської громадської організації «Грін вейс України» Сергій Підмогильний, журналісти. Підмогу для розвитку туризму, при взаємовигідному інтересі, можуть надати СОК – сільськообслуговуючі кооперативи.
Це – облаштовані місця для риболовлі, збору ягід, грибів. Кооперативниця Оксана Пасєка робить перші кроки для цього. Дрібний бізнес тоді може активізуватися, коли громада дасть старт і підтримку. На початках – промоція, популяризація, просування. Хороший досвід роботи у цьому напрямку мають у Теребовлі, Чорткові, Гощі, Костополі.
Турист, який платить гроші, має приїхати на щось подивитися. Треба працювати так, щоб це «щось» не було в інших місцях. Наприклад, оленяча ферма в Антонівцях. На мою думку, туристи в Шумськ не дуже поїдуть – їм цікавіше потрапити в Іловицю, Стіжок, на Данилову гору.
Саме ці об’єкти треба розвивати. Робити реконструкції споруд давньоруського часу. Певна річ, варто формувати інфраструктуру, логістику – у цьому відношенні ми маємо переваги навіть над Карпатами. У Кременецькі, а, точніше, Шумські гори, легше і ближче дістатися з Києва, аніж у Карпатські.
Кошти для розвитку туризму варто вкладати не в адміністративний центр, а в точки входу, про які говорив вище.
Наразі на стадії розроблення «дорожня карта» для цього. Маємо запевнення у підтримці з боку громади, «Континентал Фармерз Груп», – каже мандрівник з досвідом.
Таких людей, як Леонід Дудар і його колег, не так багато в Україні. Проте відрадно, що з кожним роком ця кількість зростає, вони організовуються, пропонують свої формули популяризації мандрівок.
Адже туризм – це не стільки змістовний відпочинок, як спосіб пізнання світу.
