Алла Крамер (у дівоцтві – Прокопів) – уродженка Вовковець. Але вже більше, як 20 років жінка мешкає у Німеччині, у федеральній землі Гессен, біля Франкфурту-на-Майні.
Там у неї сім’я – турботливий чоловік Кай, дві доньки. Яна – від першого шлюбу в Україні, та Ясмін – спільна дитина україно-німецького подружжя. Звичайна німецька родина невтомно працює, щоб мати гідні умови життя в економічно найпотужнішій європейській державі.
24 лютого, у день повномасштабного вторгнення путінської армії в Україну, Алла якраз збиралася на роботу у клініку, де працює медичною сестрою. Раптом почула страшну звістку про те, що Україна в небезпеці, що міста з мирним населенням під обстрілами, що на рідну землю падають крилаті ракети, гинуть невинні люди.
– Моя сім’я постійно відстежувала новини з України. Ми бачили, до чого йде, але все ж сподівалися, що нападу не буде. Як тільки почула таку невтішну новину, вирушила в Україну. Ще восени минулого року я вирішила: у разі війни – моє місце лише на Батьківщині. Цей намір обговорили у родинному колі, і сім’я мене підтримала в цьому.
Я – громадянка України, військовозобов’язана, маю два дипломи медсестри – український та німецький. Наплічник з необхідними речами був зібраний заздалегідь. Тому мій від’їзд був дуже швидким. Замість роботи у клініці, вирушила в Україну. Авіалайнерами вже не було можливості туди долетіти. Їхала кількома потягами, через дві країни, за день і ніч дісталася до польсько-українського кордону. Відверто кажучи, не дуже уявляла, що мене чекає у рідній стороні. Але твердо знала одне – повинна бути з моїм воюючим народом, – розповідає Алла Крамер. – На пункті переходу на польську сторону було дуже багато людей, в основному – жінки з дітьми, траплялися інколи й чоловіки. У всіх – дуже стривожені обличчя. Голосно почали просити, щоб їх пропустили в сусідню країну. Натовп біженців почав розгойдуватися, наче хвиля. Видовище було таке, що мурашки бігли по шкірі.
В Україну – набагато менший потік. У дорозі познайомилася з літнім подружжям, яке поверталося з відпочинку у Греції. Пішки перейшла КПП у Перемишлі. Мій першопочатковий план – діставатися Києва – довелося скоригувати. Попутнім транспортом, через Самбір та з дорожніми заторами, які розтягнулися на 40 км, ще завидна дісталася до Львова. Обійшла декілька військових комісаріатів. У першому нічого не вдалося добитися, зате в інших мене зареєстрували. Пішла у львівський військовий госпіталь, і теж там зареєструвалася. Сказали чекати дзвінка. Мені здавалося, що зателефонують відразу, через 5 хвилин. Стояла, як свічка, біля свого смартфона. Але ніхто не зв’язувався зі мною. Така невідомість турбувала, але найбільше – моя бездіяльність. Хотілося щось робити, чимось займатися. Цілий день проходила львівськими вулицями, придбала український номер мобільного зв’язку, поробила необхідні копії документів.
Минув день. Ніхто з військових її не викликав. Тож Алла вирішила діяти сама. До Києва добиратися не було сенсу, адже там оголосили комендантську годину на вихідні. Жінка була перед вибором – їхати або в Харків, або в Тернопіль. А вже звідти, коли буде нагода, то в столицю. Куди йтиме перший потяг – туди й вирушить. Бо прийняла рішення і так просто не здасться.
Та перед тим ще раз пішла до військкомату і нагадала про себе. Жінку знову не мобілізували. Але дали адресу волонтерської організації «Будинок воїна». Алла відверто зізнається, що під час волонтерства у Львові втратила лік дням. Працювати доводилося і вдень, і вночі. Робота полягала у сортуванні медикаментів. Починали з маленької кімнати – споряджали аптечки для захисників та захисниць у зони бойових дій. Одна із волонтерок запросила Аллу до себе ночувати, трохи привести себе до ладу.
– Харчувалися на місці. Тісно здружилася із багатьма львів’янами та львів’янками. На початках кожного і кожну хотілося обійняти. У їхніх очах читала тривожне – як там наші стримують ворога? – розповідає.
У Львові, порівняно з Тернополем, де Алла зараз приймає гуманітарну допомогу з Німеччини, ситуація здавалася напруженішою. Багато людей ходили зі зброєю, великі черги до військкоматів – і молодь, і старші за віком. У Тернополі якось миролюбніше, спокійніше. Можливо, через те, що минуло трохи часу, і люди почали звикати до життя в умовах війни.
У Тернополі Алла Крамер з 19 березня. Але перед тим жінка таки встигла побувати у військовій частині. Тренувалася майже тиждень – і автомата складала-розбирала, і вивчила військову медицину – як евакуювати поранених з поля бою, по-пластунськи пересовуватися по місцевості. Здружилася із військовими.
Аж тут на заваді стало оформлення необхідних документів, зіткнулася з бюрократичними перешкодами. Справа у тому, що коли виїжджала у Німеччину на проживання, був порядок забирати українського паспорта, тепер такого немає, діє інша процедура. Тому паспорта немає, лише закордонний.
А ще, після завершення навчання у медучилищі, Аллі мали виписати військовий квиток. Тоді було не до нього, бо хто думав про війну на зламі 80-90 років? Дівчина й не наполягла на його видачі. Саме відсутність в Алли військового квитка і внутрішнього паспорта стала в останній момент причиною відмови служити у ЗСУ.
Розчаруванню жінки не було меж, як і обуренню хлопців-військовослужбовців. Після такого попрощалася з колегами по військовій частині і поїхала до сестри Ліни в Тернопіль. У файному місті повернулася вже до звичної волонтерської справи.
За той час, доки Алла була у Львові, її донька Яна заснувала у Німеччині громадську благодійну організацію та звернулася із закликом до німців: «Моя мама поїхала в Україну, українцям потрібна допомога». Алла була приголомшена підтримкою простих німців та німкень.
– Я ж звичайна людина, відома лише у вузькому колі своїх знайомих. Медсестра, яка живе у маленькому селі Віз Баден, де мешкає 400 людей. Тому дуже зворушена, вражена до глибини душі цим поривом допомоги, не могла навіть мріяти, що буде така підтримка. Це наче камінець впав у воду, і від цього пішли хвилі навсібіч.
Скажу відверто: була б щаслива зібрати хоча б один бус допомоги, – емоційно розповідає Алла Крамер-Прокопів. – А тут її потік настільки потужний, що ми навіть підключилися до однієї української організації, яка займається такими питання ще з 2014 року. Медикаменти, каремати, засоби гігієни, харчування, у тому числі, й дитяче – обсяги допомоги вимірюються десятками, якщо вже не сотнями тонн.
23 березня прибуло пів фури дитячого харчування, пів фури памперсів. І ця ріка не міліє. Лікарня, в якій працює Алла, виділила цілу фуру медикаментів. Мама зі своєю сім’єю, чоловік Кай, доньки Яна та Ясмін організували по усій Німеччині кілька точок, де збирають гуманітарну допомогу, звозять її на один склад, перевантажують на фури і відправляють в Україну.
До речі, 24 березня донька Ясмін, після успішних іспитів, відсвяткувала випускний з нагоди закінчення німецької школи. І з розумінням поставилася до того, що у такий важливий день поруч не було мами. Дівчина усвідомлює, що рідна людина у такий складний для України час необхідніша на своїй рідній землі.
Чоловік Алли – далекобійник, але останнім часом працює на фірмі, яка займається виготовленням картонних упаковок. Зі своїми друзями в таку тару пакує необхідні для українців речі. За короткий час створена ціла мережа збору благодійної допомоги по всій Німеччині.
У Тернополі її приймають багато волонтерів та волонтерок, у тому числі – рідна сестра Ліна зі своєю сім’єю, друзями, колегами по роботі. Оскільки Алла найкраще знає німецьку мову, то часто-густо затримується допізна на тернопільському складі, щоб полегшити роботу колегам.
– Напевно, це доля розставила нас так, як фігури на шаховій дошці, щоб ми могли робити корисну справу. Ми маємо вистояти, правда на нашій стороні. У нас може не бути другого шансу відстояти Україну як суверенну та демократичну державу, – переконана Алла.
У Великих Дедеркалах мешкає батько Алли, Анатолій Прокопів. Він з дружиною Зоєю кілька разів були в Тернополі, допомагали розвантажувати фури. А нещодавно вітали Аллу з днем народження.
– Певна річ, я переживаю за доньку, всіляко застерігаю її, прошу бути обережною, там, де вона може принести найбільше користі, – розповідає пан Анатолій. – І знаєте, що почув у відповідь: «Я зараз не дочка, я зараз не сестра, я зараз не мама, не жінка – я зараз УКРАЇНКА».
