Минає п’ятий місяць, як в Україні тривають бойові дії через повномасштабне вторгнення росії в Україну. Нам ще належить дізнатися у майбутньому, скількох людей забрала ця кривава війна, скільки українців та українок залишили свої домівки, скільки виїхало за кордон, рятуючи свої родини.
Експерти та експертки називають різні цифри. Кажуть, що через війну Україна може втратити до 500-600 своїх громадян, які емігрували за кордон. Якщо ж бойові дії затягнуться та мир не настане найближчим часом, ця цифра може зрости у рази – до 5 мільйонів. Таку думку озвучила під час дискусії «Міграційна криза: чи повернуться українці додому?» директорка Інституту демографії та соціальних досліджень ім.М.В.Птухи НАН України Елла Лібанова.
Чимало українських сімей, які очікували народження дитини, після обстрілів росією цивільних об’єктів, бомбардувань лікарень та пологових будинків, задумалися над тим, чи буде їм безпечно народжувати тут, в Україні. Чимало з тих, хто мали таку можливість, поїхали за кордон, щоб там очікувати на світ появи немовляти.
Від початку вторгнення, 24 лютого 2022 року, до середини травня, лише у Польщі українки народили понад 2,5 тисячі діток, повідомляє польське видання Dziennik Gazeta Prawna.
Звісно, що на сьогодні ця статистика зросла. Та й народжували наші жінки у багатьох інших іноземних державах.
Як це – їхати вагітною за кордон, народжувати, стикаючись із мовним бар’єром, не маючи можливості бути поруч із рідними, бо вони залишилися в Україні? Про це розповідають наші героїні.
Катя: у Польщу – на сьомому місяці вагітності
Коли розпочалася повномасштабна війна в Україні, ми з чоловіком переживали, чи не бомбитиме росія західну частину України. На сході багато пологових будинків зазнали ракетних ударів. Я хвилювалася, як народжуватиму, чи не буде подібного у нас. Тому чоловік вирішив відправити мене за кордон. Їхала я туди сама уже на сьомому місяці вагітності, бо чоловік залишився тут, в Україні. Сильно хвилювалася.
Коли приїхала у Польщу (там мешкала у наших знайомих) потрібно було знайти лікаря, який би вів мою вагітність. Стала на облік. Коли прийшов час народжувати, звернулася у лікарню, де мене обстежили.
Ставлення до мене було дуже хорошим. Приємно, що серед польських медиків був лікар-анестезіолог родом з України. Тож він зі мною розмовляв, підтримував під час пологів. Хоча я трішки володію польською мовою, з лікарями розмовляла польською, відчувати поруч підтримку земляка додавало сили.
Коли дитинка народилася, їй відразу ж зробили щеплення.
У лікарні я не заплатила жодної копійки. Усе було безкоштовним: і обстеження, і аналізи, і оперативне втручання, і щеплення дитинці.
Коли мене перевели з реанімації у пологовий відділ, там, звісно, були породіллі-польки. Але між нами персонал лікарні не робив ніякої різниці, до всіх ставилися дуже добре. Особливу увагу тут приділяють новонародженим діткам. Нянечки – так їх називають у нас, в Україні – забирають дитинку, переодягають її, миють, роблять масажі.
У лікарні до українок, у тому числі, й до мене, ставилися співчутливо через те, що у нас війна. Видно, як за нас переживають. Зі мною народжувала жінка з Києва.
Дуже підтримували знайомі, адже рідні до мене не могла приїхати. Проживала у Польщі на той час моя кума, вона постійно була на зв’язку. Приїжджала подруга, допомагала – вона перебуває у Польщі.
З оформленням документів на дитину особливих проблем не виникло.
У лікарні мені документи віддали на руки. Але потрібно було їхати в консульство України, щоби дитина могла набути громадянства. Так, на це пішло трохи часу, але усе було по записах – на конкретну дату та годину.
Після народження ми пробули у Польщі ще місяць, доки виготовляли необхідні документи.
За цей час до дитинки щотижня приходили з лікарні та оглядали її.
Я щиро вдячна усім, хто допомагали мені народити у Польщі. Але, як би добре не було на чужині, удома таки краще – тут я поруч зі своєю сім’єю.
вірю, що війна закінчиться, і нашим українцям та українкам не доведеться переходити через такі випробування.
Тетяна: якби хтось сказав, що народжуватиме в Італії – не повірила б
Якби мені ще пів року тому, під час моєї вагітності, хтось сказав, що я буду народжувати в Італії, я відповіла б: люди, ви, напевно, жартуєте.
У середині лютого я пішла у декретну відпустку. Через 10 днів почалося вторгнення росії в Україну. Паніки не було. Планів виїжджати – також.
На 8 місяці вагітності, коли окупанти почали знищувати лікарні, а, особливо – пологовий у Маріуполі, я замислилася над своїми майбутніми пологами. За дуже короткий час вирішила народжувати за кордоном.
В Італії живуть родичі мого чоловіка. Тому питань, куди їхати, не виникало. За два тижні до пологів я приїхала в італійське містечко, де практично із першого дня зайнялася оформленням документів: прописка, подача запиту на дозвіл на проживання, оформлення у сімейного лікаря та інше.
За тиждень до пологів у приватного лікаря зробила УЗД і отримала від нього рекомендацію, де краще народжувати. Він мені допоміг із вибором лікарні та лікаря, куди ми, звісно, звернулися.
У лікарні через пандемію коронавірусу все дуже серйозно і стерильно.
За день до госпіталізації я приїхала здати тест на ковід. У приміщення закладу не впустили, взяли проби на вулиці.
Лише наступного дня, коли отримали негативний результат, прийшла на прийом до лікаря. На жаль, українські ковід-сертифікати тут не дійсні, програма «Дія» видавала QR-код, який система лікарні не розпізнавала.
У шпиталі я зіткнулася із мовним бар’єром. Із італійської я знала лише «привіт» і «дякую». На щастя, рятував перекладач у телефоні і дзвінок до родичів, які спілкувалися із лікарями.
Після народження дитини медсестри постійно запитували, як справи, чи щось потрібно, допомагали вставати, ходити, педіатри приходили до дитини, оглядали, забирали на обстеження.
І, що найголовніше, ми не заплатили ні за пологи, ні за ліки, ні за перебування у лікарні, ні за анестезію жодного євро. Жодного. Ні в касу, ні в кишеню. Щоправда, адміністрація лікарні взяла до уваги ті документи, які я встигла зробити в Італії. Можливо, якби їх не було, довелося б платити.
Я народила у четвер, а у суботу вранці мене вже виписали.
Ставлення лікарів і під час операції, і після неї було ідеальним. Палати чисті, охайні, їжа дуже смачна і корисна.
Через ковід відвідувачів до мене не впускали. Лише увечері на пів годинки міг хтось прийти, але потрібно було показати свіжий, сьогодні зроблений, негативний тест на ковід.
Після виписки із пологового і я, і дитина отримали графік відвідувань, коли нам потрібно з’явитися на перевірку із вказаними датами, кабінетами і, навіть, конкретними годинами. Це тут важливо.
На відміну від України, в Італії щеплення дитині відразу після народження не роблять. Лише після 2-ох місяців життя.
Звісно, було важко самій без знання мови. Але зараз я це все пригадую із легкістю.
У нас виникла проблема із документами для народженої дитини. Їх тут непросто зробити, потрібно об’їздити, як-то кажуть, і Крим, і Рим. Насправді у Крим не їздили, а от у Рим, у консульство, довелося. І легалізовувати під українські вимоги свідоцтво про народження потрібно, і громадянство підтвердити теж.
Після початку війни українці у цьому місті гарно організувалися і почали збирати допомогу і біженцям в Італії, і тим, хто її потребував в Україні.
Ми безкоштовно отримали коляску, колиску, ванночку – тобто, все необхідне для дитини на початок. Купували лише підгузки, серветки та інші засоби гігієни.
Благодійні організації, що діють при храмах, нам давали дитячий одяг, продукти, деякі засоби гігієни, дитяче харчування. Словом, тут з голоду померти не дадуть.
Звісно, я вдячна Італії за гостинність, за допомогу, але лише у чужій країні розумієш, наскільки добре було в Україні. Тут все чуже, а вдома – своє, рідне.
Жінки, які очікують, або вже мають дітей, несуть відповідальність не лише за своє здоров’я і життя. Вибір безпечного місця, де би дитина мала доступ до медичних послуг, не зривалася вночі від тривог – це те, що керує жінками при виборі місця проживання під час війни.
Однак, це не означає, що за кордоном їм цілком спокійно – в їхній рідній країні війна, і жінки не знають, коли зможуть повернутися, або й часто вже не мають куди.
Фото ілюстративні
