Військові дороги на декілька днів привели мене у саме серце України. Серце, у яке окупанти у лютому-березні хотіли всадити ножа. Спочатку – десантом зведеного спецназу на 30 гвинтокрилах. Але наші воїни знищили непроханих зайд на підступах, безпосередньо на Оболоні.
Згодом доля Києва вирішувалася біля маленького села Мощуна 12-14 березня. Це, практично, був один з останніх рубежів-бастіонів до Золотоверхого міста над Дніпром. 24 км від столиці, півгодини їзди.
Основні сили агресора були зупинені страшною ціною – кров’ю героїв ЗСУ, Національної гвардії, тероборони. І такими хлопцями, як мій новий київський приятель – таксист Сергій. Він просто показав свій паспорт, отримав автомат з чотирма магазинами і, без ніякого наказу, пішов відстоювати свою столицю, свій рідний Київ.
Саме під Мощуном поклав свою юну голову Іван Анін із Суража. Перший загиблий Герой із нашого краю після повномасштабного вторгнення рашистів.
З росіянами у нас точиться війна ще з часів мокші Андрія Боголюбського, який сплюндрував кам’яний Київ далекого 12 березня 1169 року. Тоді на московських болотах ще квакали жаби.
Київ зараз живе звичайним мирним життям. Усе менше людей у військовій формі. Їхня кількість зростає біля центральних військових управлінь. Побільшало на вулицях молодих хлопців на милицях, ветеранів російсько-української війни, біля яких клопочуться їхні рідні.
Про війну нагадують вартові біля іноземних посольств та центральних органів державного управління, мішки з піском. Пам’ятники дбайливо замаскували, вкрили сітками. Не побачити тепер у всій красі славнозвісного пам’ятника гетьману Хмельницькому на Софіївській площі, який своєю булавою показує на північ, у бік москви. Зараз цей жест Богдана набрав зовсім іншого, протилежного змісту.
Вкрили на Михайлівській площі маскуванням величний пам’ятник княгині Ользі, святому апостолу Андрію Первозванному, просвітителям Кирилу та Мефодію, а також голові Центральної Ради періоду визвольних змагань 1917-1921 років з тією ж москальнею Михайлу Грушевському.
Зате відкрита славна колекція смертоносної зброї окупанта, спаленої нашими героїчними ЗСУ. Лопнула, як мильна бульбашка, роздута путлерівська пропаганда про другу армію світу (а то й з претензіями на першу), від якої Гебельс (німецький політик та пропагандист, один із найближчих і вірних послідовників Гітлера) у конвульсіях перевертається у могилі.
Насправді рашистська армія більше схожа на наволоч, групу мародерів, насильників, які від перших потужних ударів ЗСУ на харківському напрямку втікали на крадених велосипедах, куди очі бачили. І залишили купу «непереможної» мокшанської техніки, яка стала для воїнів нашої армії трофеями.
Розговорився з 49-річним полтавчанином Дмитром. Чоловік сумарно провів у в’язницях 24 роки. Відбував покарання, пов’язані із майновими злочинами – крадіжками, розбоями. Уже 4 роки, як на волі, і не хоче повторення минулих гріхів. Бідкається, що скільки не стукав у різні двері, а з таким «послужним» списком його не хочуть брати у військо, куди він прагне потрапити.
На 10 років молодший за нього Саня з Маріуполя. Чоловік ще до війни працював на київських будовах. У лютому втратив зв’язок із 72-річним батьком, дружиною та сином. Тепер інколи вдається до них додзвонитися – у слухавці все більше відчуває бентегу.
Чоловік виношує намір іти контрактником в українську армію. Але всі документи залишилися у тимчасово окупованому Маріуполі. У планах – обов’язково потрапити у легендарний полк «Азов», якого орки не зламали. Воїни цього формування були і залишаються міцнішими криці.
А ось – факт шляхетства. Розговорився із продавчинею квітів Вікою. Розповів, що моя дружина у них залюблена. І киянка запропонувала мені безкоштовно букет розкішних червоних троянд – по одній за кожен рік, прожитий із моєю коханою.
Ніяк не міг відмовити пані Галині та її подрузі у красивих національних вишиванках сфотографуватися на фоні тепер уже москальського металобрухту. Самі жінки з Ірпеня, сплюндрованого ворогом. Хоча на цьому фото мали б бути наші бойові артилеристи, які філігранно відправляють на суд Божий агресорів.
До слова, про Ірпінь. Навесні писав у «Новинах Шумщини» про долю Наталії Оніщенко та її родини із цього міста, знищеного окупантами. Днями зв’язався із героїнею оповіді. Жінка гостинно запрошувала на каву. Але, на жаль, не до свого затишного приватного будинку, який з чоловіком та дітьми плекали десятиліттями. Орда дикунів стерла оселю з лиця землі. Прихистили сім’ю друзі.
Таких людей, з якими познайомився у Києві лише усього за день, не зламати ніякими «калібрами», «кинджалами», «іскандерами». На вулиці Інститутська є меморіальна стіна, на якій увічнені імена та портрети Героїв Небесної сотні. Тепер на мурах Михайлівського Златоверхого монастиря, на вулиці Трьохсвятительська, встановлена інша меморіальна стіна – Пам’яті полеглих за Україну. Вона, на даний час, простягається на понад сто метрів.
Наша історія боротьби з мокшанським медведем триває практично тисячоліття. Настає її вирішальний момент. Слова гімну ОУН, а тепер – дещо видозміненого маршу Збройних сил України карбують: «Плекав нас біль за долю України, зростив нас гнів і лють на ворогів. Ми йдемо в бій переможним ходом, тверді, міцні, незламні, мов граніт, бо плач не дав нікому ще свободи, хто борець – той здобуває світ». І ми однозначно маємо відстояти свою Україну. І ми це зробимо.
Володимир ГАВРИЛЮК, капітан ЗСУ.
