Ольга Снопик (Краснянська) народилася на Луганщині у голодному 1933 році. На щастя, їхній родині у ті складні роки допомогла вижити господарка. І батько. Працювали у колгоспі на трудодні, грошей ніхто не платив.
Ольга була вдома з бабусею, допомагала доглядали волів. І так було доти, доки не розпочалася війна. Батька забрали на фронт – звідти він уже не повернувся, загинув.
Що найбільше запам’яталося Ользі Іларіонівні – це голодний 1947 рік. В Ольги була сестра, яку тоді віддали в ремісниче училище. Тут дівчину безкоштовно харчували та одягали як доньку загиблого фронтовика. Оля була вдома.
– Восени ще якось виживали, а ось навесні їсти не було що. То ходили до лісу, збирали жолуддя, – пригадує ті важкі роки Ольга Іларіонівна. – Якщо знайшли пригорщу жолудів, навіть з червивими, то це була велика радість. Також збирали листя жолудів, промивали його, сушили, перемелювали.
Дівчина цілий день поралася біля волів. Коли просівала для них полову і знаходила у ній декілька зерен кукурудзи – раділа. Приносила їх додому, бабуся перемелювала. З цього пекли пампушки.
– Дякувати Богу, мали гарний сад, де росли вишні, груші, яблука, дички. Усе сушили і готували узвар – так і рятувалися від голоду, – згадує Ольга Снопик. – Коли я ішла до школи, то брала із собою сушину і пампушку. Бувало, що й ту пампушку хтось вкраде, тоді дуже плакала. А бабуся заспокоювала. Казала: «Не плач, їм, напевне, ще гірше живеться, як нам, нехай там їдять».
У школі дівчина навчалася добре. Особливо любила математику. І коли Ольга закінчила школу, їй запропонували посаду обліковця у конторі. Зраділа такій новині, прийшла додому, а бабуся каже: «Олю, а якщо хтось прийде з папірцем, і тебе звідти попросять. Що тоді робитимеш?». Після цього вирішила й собі учитися. Вступила у Старобільськ – в учительський інститут на математика.
Наука давалася легко. Важко було в іншому – сім’я не могла допомагати матеріально, давали тільки торбинку картоплі та сушини, бо більше нічого було.
– Справили мені пальто – перешили зі старої шинелі, дали калоші. Бувало, що й вони порвуться, то бабуся латку накладе. Так і перебивалася, – пригадує нехитрі студентські роки Ольга Іларіонівна.
Після інституту увесь їхній потік направили на західну Україну. Це був 1953 рік. У колишній Дедеркальський район приїхало 9 чоловік. Ольга зі своєю подругою Марією потрапила у Загайці, інші – у Дедеркали, Матвіївці, Темногайці.
Коли їх направили вчителювати, то математику могли викладати учням тільки до 7 класу. Щоб навчати цьому предмету старшокласників, ті, хто бажав, вступали у Кременецький педінститут без екзаменів. Так Ольга Іларіонівна стала студенткою фізико-математичного факультету на заочній формі.
Нелегко давалося учителювання. Багато з учнів були її віку. Навчалися у дві зміни. Потім ще організували вечірню школу.
У Загайцях Ольга зустріла своє кохання – Івана. Потрапила у хазяйську родину, свекор столярував. А тут невістка до нас прийшла з нехитрим посагом – принесла із собою тільки валізу з книгами.
У Загайцях довелося призвичаюватися до іншого побуту. Коли жила на сході, хліба, практично, не бачила, хіба на великі свята. Коли потрапила у загайці і мешкала на квартирі, вперше побачила, як господиня пече хліб. Тоді вона відчула його справжній смак, і наїлася вдосталь.
Пам’ятає і те, як сама вперше спекла хліб. Свекруха розчинила діжу, а сама пішла до доньки, залишила невістку саму з тією розчиною. Ольга стояла біля діжки і не знала, що робити. Тоді свекор каже до неї: «Не переживай, доню, якось ми його спечемо».
Не дуже вже пам’ятає, як місила. Свекор напалив піч. На хліб поганого казати не можна. Але тоді він в Ольги вийшов таким: знизу – скоринка, зверху – скоринка, а всередині м’якуша не було. Та життя згодом усього навчило.
Минали роки. І доля послала ще одне нелегке випробування. Ольга Іларіонівна важко захворіла на онкологію. Якраз на Благовіщення прооперували. Лікарі особливої надії не давали. Але з Божою поміччю вона переборола хворобу. Пригадує, коли лежала у лікарні, то навіть контрольні роботи по вищій математиці робила.
Після одужання ще десять років пропрацювала у школі, проте наслідки недуги давалися взнаки, тому у 1981 році вирішила вийти на пільгову пенсію та переїхала жити до доньки Тамари на Малинів.
Маминою стежиною пішла донька Віра, яка навчає учнів молодших класів. 1 вересня для Ольги Іларіонівни – свято особливе. Щоразу, коли вже була на заслуженому відпочинку, проводжала свою Віру до дороги, слідкувала, чи добре вона одягнута, адже йде до дітей. І, разом з донькою, жила її учнями – завжди знала, скільки дітей у Віриному класі, пам’ятає ім’я кожного, хто з ким сидить, як навчається.
Потім Ольга Іларіонівна знайшла себе в онуках – допомагала їм з наукою, зараз – дбає про правнуків. Тішиться прабабуся Юлею, яка, як і вона, теж любить математику.
Ольга Снопик має 28 років педагогічного стажу. Завжди спершу була вимогливою до себе, а тоді – до інших. Старалася, тримала у порядку навчальний кабінет, готувала виховні заходи, математичні вечори. Отримала нагороду «Відмінник народної освіти». Багато її учнів стало учителями математики.
До минулого року Ольга Іларіонівна ще писала всеукраїнські радіодиктанти. зараз у неї погіршився зір, і це дуже пригнічує.
Коли чує про молодих воїнів, які гинуть на війні, то сумує і каже, що краще б її Бог забрав. Бо уже нажилася на світі. Та Господь дав кожному свого віку: скільки кому назначено, стільки й ходитиме по цій землі.
Днями Ольга Іларіонівна відзначила свій 90-ий ювілей. Приємно, що колишню учительку досі пам’ятають загайчани, вчителі, учні, місцева влада. Вони передавали Ользі снопик щирі побажання міцного здоров’я та дожити до ста літ.
