Знову скорбота у Шумській громаді. З фронту навіки повернувся додому воїн, мужній захисник Микола Пичулюк. Чоловік захищав Україну від російської агресії на донецькому напрямку та віддав у цій боротьбі своє життя.
– Микола був дуже працьовитим, добрим господарем, мав золоті руки, усе вмів зробити сам. Купив у селі будинок, їздив на заробітки, коли повертався, усе порався біля хати. Купив маленьку глиняну хату і самотужки зробив із неї сучасну добротну оселю. Умів усе – і змурувати камін, і зварити ворота… Немає, певно, такої роботи, яка чоловікові була б не під силу, – розповідає староста села Наталія Затворнюк.
Мама Миколи – родом із Тилявки. Коли працювала у Тернополі, познайомилася із Віктором, який приїхав в обласний центр із Душанбе у відрядження. Одружилися та поїхали жити до батьків чоловіка.
У родині народився син Микола та дві донечки. Згодом сім’я переїхала жити у Крим. Коли розпався радянський союз, повернулися на батьківщину матері – у Тилявку. Тут і проживали. Батьки уже відійшли у Вічність.
– Микола був для них дуже хорошим сином. Та й брат він чудовий. Я з сім’єю проживаю у Польщі. Коли Микола приїжджав на заробітки, завжди зупинявся у нас. Мої діти дуже любили його, він завжди умів підтримати та допомогти, – розповідає про загиблого Героя його сестра Оксана. – Коли Миколу мобілізували, ми часто спілкувалися із ним телефоном. Але про себе брат розповідав мало. Знала, що їм не можна викладати усієї інформації. Микола часто телефонував своєму синові Віталію. Не вірю, що брата уже немає, для нас це велика втрата.
Миколу мобілізували у 2022 році. Служив стрільцем-помічником гранатометника. Лише раз приходив у відпустку – якраз після поранення. Після того повернувся назад. Захищав Україну, свою родину, усіх нас. Загинув під час виконання бойового завдання 17 липня 2024 року поблизу селища Нью-Йорк Донецької області. На вівтар свободи поклав найцінніше, що мав, – власне життя.
Сьогодні Миколу Пичулюка поховали у рідному селі Тилявка. Віддати останню шану Герою прийшли родина, односельці, влада, усі небайдужі мешканці громади.
Імена відважних воїнів, які загинули у відчайдушній боротьбі із російським зайдою, ми не маємо права забути. Адже українські захисники та захисниці могли б ще жити багато років, плекати родини, радіти кожному новому дню. Та їхнє життя обірвалося у жертовній борні. Не забуваймо про це ніколи.
