Бриківчанина Ігоря Васюка вважали безвісти зниклим на війні, хоча рідні знали, що він загинув на полі бою, проте тіло звідти не вдалося забрати. З того часу їхнє життя зупинилося – постійні очікування, пошуки, надія. Через 19 місяців воїн повернувся додому на щиті та ліг в обійми рідної бриківської землі.
Коли розпочалася повномасштабна війна, Ігор Васюк був за кордоном на заробітках. Одразу почав збиратися додому. Дружина та донька стримували, бо розуміли, що чоловіка і батька мобілізують. Та невдовзі Ігор Васюк таки повернувся і став на захист України.
– Тато тоді казав – краще я піду, аніж син (сином він завжди називав свого зятя). Це все я роблю заради вас, заради онучки, – розповідає донька загиблого Героя, староста Бриківського старостинського округу Інна Гриценко.
Підготовку воїн проходив на Рівненщині, згодом, як машиніст тепловоза, возив техніку та амуніцію у гарячі точки фронту. З осені 2023 року воював на Донеччині у званні старшого сержанта.
Ігор Васюк був стрільцем, двічі отримував поранення. Перший раз – легке, вдруге – середньої важкості. Та оскільки на полі бою не вистачало людей, він після лікування навіть не проходив реабілітації, а вже через місяць повернувся на поле бою.
– Перед виходом на позицію тато зателефонував додому. Ми спілкувалися по відеозв’язку, розмова була дуже теплою та емоційною, – пригадує донька Інна. – Він дуже хотів усіх побачити, особливо свою онучку Алісу. Хвилювався, казав, що завдання важке, що підуть по новому шляху. Разом з тим заспокоював нас, запевняв, що все буде добре, що 30 березня зателефонує і привітає сваху (у мами чоловіка тоді день народження). На жаль, так не сталося. Тато загинув 27 березня 2024 року у районі населеного пункту Старомайорське на Донеччині.
Та вже невдовзі родина отримала сповіщення про те, що Ігор Васюк – зниклий безвісти. Донька Інна Гриценко розповідає, що її тато отримав поранення у голову і загинув на руках у свого побратима. Той не зміг забрати друга із поля бою, оскільки самому сильно посікло ноги. Хоча сильно себе за це картає і важко переживає втрату.
З того часу для родини почався складний період життя. Кожного дня, коли телефонував невідомий номер, сподівалися, що знайшли тіло, що повернуть додому, аби поховати його за християнськими традиціями.
– Тато нам часто снився, казав, що голодний. Ми роздавали людям печиво, хліб. Молилися. Перед Великоднем тато знову прийшов уві сні і каже: «Я уже близько біля дому, швидко повернуся». У серпні ми отримали повідомлення про те, що тіло ідентифікували». Тоді тато приснився знову, це був дуже теплий сон – ми обіймалися, таке враження, що ці обійми були реальними, раділи зустрічі. Тато сказав мені: «Почекай ще трішки». Зазвичай контрольну експертизу проводять до пів року, ми здали повторно ДНК у серпні, і вже невдовзі нам підтвердили, що тіло належить татові, і ми зможемо забрати його для поховання, – з болем згадує трагічні моменти у житті родини донька Інна.
Тіло Ігоря Васюка повернули в рамках великого обміну ще навесні, та через велику кількість ДНК-експертиз процедура тривала кілька місяців.
– Для нас дуже нелегкою була процедура впізнання, – розповідає про біль сім’ї Інна Гриценко. – Ми упізнали молитовник, який тато мав із собою, іконку, а також хрестик, який отець Павло дав нашому татові, коли він приїздив додому після першого поранення.
Родина важко переживає втрату чоловіка, батька та дідуся. Розповідають, що він був хорошим сім’янином, усе життя їздив по заробітках, щоб забезпечити родину. А коли приїздив додому, то старався вільний час приділяти родині, доньці Ванессі (саме так він називав свою Інну). Донька пригадує, як тато завжди допомагав їй у школі із кресленнями та виробами на уроки трудового навчання.
Згодом, коли народилася онучка, дуже радів нею. Як приходив у відпустку, грався із Алісою на дитячому майданчику.
– Тато завжди казав: «Я обов’язково повернуся, поведу онучку у 1 клас. Ми з мамою ще станцюємо в Аліси на весіллі”, – розповідає Інна про мрії батька, яким, на жаль, не судилося збутися. – 21 листопада 2023 року виповнилося тридцять років, як тато з мамою одружилися. Я завжди любила слухати їхню історію кохання. Познайомилися на хрестинах. І одразу закохалися. Щотижня домовлялися про зустрічі, а вже за пів року тато попросив маминої руки.
Так мешканець сусідньої Хмельниччини став бриківським зятем. У селі його поважали. Чоловік мав хорошу вдачу, золоті руки. Коли перебував удома і виникала така потреба, долучався до робіт із благоустрою у селі.
Ігор Васюк дуже радів успіхам та здобуткам своєї єдиної доньки Інни, яку призначили старостою у селі.
Чоловік мав багато життєвих планів, які безжально перекреслила війна і забрала від рідних.
В останню земну дорогу проводжали Героя Ігоря Васюка велелюдною процесією. Чин похорону відбувся у місцевому храмі ПЦУ. Воїну віддали усі належні почесті. Тепер рідні після довгої розлуки і невідомості зможуть прийти на могилу до рідної людини, помолитися, вклонитися його пам’яті, подякувати за те, що віддав своє життя за мирне майбутнє України, своєї онучки Аліси, яку так і не поведе у 1 клас. Коли мама із бабусею плачуть, дівчинка, якій незабаром виповниться 5 рочків, запитує: «Нащо ви завезли дідуся на війну?», бо пам’ятає, як підвозили його на автостанцію після відпустки. Аліса часто бавиться із портретом дідуся, приносить йому ігри, солодощі та чекає із війни. І вже змалечку знає, що її дідусь – Герой, розповідає про це. А коли підросте, зрозуміє, що подвиг рідної людини – неоціненний, бо своє життя Ігор Васюк віддав за її мирне майбутнє та мільйонів інших маленьких українців.
