Тужливі дзвони лунали у Страсний четвер над Андрушівкою. Сільська громада провела в останню земну дорогу загиблого захисника Петра Головайчука.
Народився воїн в Андрушівці. Тут навчався у місцевій школі. Ріс тямущим хлопчиною. Помітно вирізнявся кмітливістю та здібностями до технічних наук. Розвивав свій талант і далі – навчався радіотехнічних премудростей у Нетішині.
Згодом багато працював, тому додому не міг часто довідуватися. Але свою родину дуже любив. Навіть, коли заробив грошей, то придбав господарство для батьків, бо вони жили у старенькій хатині. Окремо купив будинок для сестри Наді, з якою у Петра були дуже теплі і щирі стосунки.
Їхні батьки померли рано, то ж сестра і брат стали опорою та підтримкою одне для одного. Петро дуже любив своїх племінниць. Власних дітей не мав, то ж прикипів душею до доньок Надії.
Якраз напередодні повномасштабного вторгнення чоловік повернувся з-за кордону, куди деякий час їздив на заробітки. Петро мав поганий зір, і за станом здоров’я міг претендувати на відстрочку. Але він, не вагаючись, добровільно став на захист України з перших днів. Служив старшим стрільцем взводу охорони та патрульно-постової служби.
– Мій племінник Тарас з Петром – побратими, служили в одній частині. Як тільки наш односелець загинув, Тарас мені зателефонував і каже: «Ви не уявляєте, наскільки він був розумною та доброю людиною», – розповідає діловод загального відділу Шумської міської ради Зоя Гук.
Петро Головайчук загинув 4 квітня 2026 року на Харківщині. Нестерпно болючим було прощання сестри та її сім’ї з братом, дядьком, шваґром.
До слова, чоловік Надії – теж воював проти окупанта. Нещодавно звільнився із ЗСУ за станом здоров’я, а до цього відважно боронив рідну землю від ворожих зазіхань, отримав кілька контузій. То ж ця родина сповна пізнала, що таке війна, і яке лихо вона принесла на нашу землю.
Останнім часом Петро Головайчук мешкав на Теребовлянщині. І хоча зі своїми односельцями бачився рідко, у них про захисника залишився добрий спогад.
Шумська громада зустріла свого захисника з усіма почестями та належною шаною. На площі Героїв Майдану відправили заупокійний молебень.
Поховали воїна у рідному селі на місцевому цвинтарі. Ще один жовто-блакитний стяг біля могили солдата нагадуватиме – тут свій вічний спочинок знайшов Герой, який міг ще жити, але пожертвував такою можливістю, щоб вигнати з рідного землі російського зайду. Пам’ятаймо про це завжди.
