26 квітня 1986 року. Шумчани згадують цей день як звичайний. Працювали, навчалися, насолоджувалися гарною весняною погодою. Цей день описують як напрочуд теплий та сонячний. Були якраз вихідні, і люди раділи, що мають нагоду відпочити.
Без права на правду
Хіба думав хтось, що у повітрі уже є велика кількість радіоактивних матеріалів через вибух на Чорнобильській АЕС, який стався уночі, рівно о 01 годині 23 хвилині 47 секунд?
Перші офіційні повідомлення про Чорнобильську трагедію почали з’являтися із значним запізненням, через кілька днів після вибуху. У Прип’яті перша інформація про аварію пролунала лише опівдні 27 квітня – через
36 годин після того, що сталося.
У радянських ЗМІ перша офіційна заява з’явилася ввечері
28 квітня у програмі «Час» (через майже три доби).
Це коротке повідомлення не розкривало масштабів катастрофи, а з’явилося лише після того, як Швеція зафіксувала підвищений рівень радіації та забила на сполох.
Гортаю підшивки районної газети. Тоді ще вона називалася «Ленінська правда». У номері від 29 квітня 1986 року ще й досі жодної згадки про лихо. Перша сторінка рябить повідомленнями про засідання виконкому районної ради та свято на вулиці Леніна, а наступний номер – першотравневий, святковий, і знову влада накладає табу на інформацію про трагедію на ЧАЕС. 3 травня газета розповідає про демонстрацію на красній площі, у Києві та парад у Шумську.
І лише у номері від 8 травня на першій шпальті з’являється повідомлення ТАРС-РАТАУ «До подій на Чорнобильській АЕС», де дуже оптимістично (у дусі компартії) подана інформація про трагедію. Тут йдеться про те, що перша пресконференція для вітчизняних та іноземних журналістів відбулася (вдумайтеся!) лише 6 травня – на 11 день після вибуху! У повідомленні доволі радісне закінчення: «…Київ. Він зараз весь у кипінні садів і парків. Спокійним, упевненим життям живе столиця України. Працюють усі підприємства. Багатолюдний Хрещатик. Вечорами, як завжди, заповнюються театри і концертні зали.
Оптимізм і впевненість у своїх силах. Ці якості завжди були в характері радянської людини».
А в цей час наші люди вступили у боротьбу з пеклом, яке вирувало у Чорнобилі. Ціною власного життя та здоров’я. Та про це тоді говорити забороняли.
Та й протягом наступних років інформації про Чорнобиль дуже мало, якщо і є, то вона дуже лаконічна та офіційна.
І лише у середині дев’яностих років її з’являється трохи більше.
Своїми спогадами «Це було страшне лихо» ділиться Г.Слив’юк із Шумська (28 квітня 1993р.) та спогади ліквідатора, імені якого не вказують. У номері від 28 квітня 1995р. шумчани дізнаються про створення районної організації «Спілка Чорнобиль».
До десятиріччя Чорнобильської трагедії моя колега пише розгорнутий матеріал про людей, які переселилися до Шумська із Народичів (після трагедії їх віднесли до другої зони радіаційної небезпеки).
Кілька родин знайшли прихисток на Шумщині – загалом для них у місті збудували окрему вулицю, де звели будинки для 13 сімей. Вулицю так і назвали – Народицька.
Згодом правди про Чорнобиль стає все більше. Про трагедію розповідають її очевидці та ліквідатори.
У смертельну боротьбу вступили люди –
перші ліквідатори
«Уперше я був там тільки десять днів. Цього вистачило для того, щоб я міг зрозуміти, наскільки страшні для людства гігантські масштаби біди.
Провалюючись у розплавлену трясовину руберойду, зовсім не захищені від гама– і нейтронного випромінювання жахливої сили, вдихаючи радіоактивність, бо спеціальних захисних костюмів… не було, у смертельну боротьбу вступили люди – перші ліквідатори.
Безперервні колони машин цілодобово везли бетон для будівництва «саркофагу» над палаючим реактором, і щоб від цього не утворювався і не піднімався у повітря радіоактивний пил, обочини доріг, на які було заборонено заїжджати автотранспорту, були прикриті спеціальною плівкою. Тому моїм завданням було: на спеціальному автомобілі АРС цілодобово змивати радіацію з асфальтованих доріг у м. Поліське», – так розповідав про боротьбу з наслідками аварії на ЧАЕС її безпосередній учасник, шумчанин, нині – багаторічний голова Шумської районної добровільної громадської організації «Спілка Чорнобиль» Олександр Самойленко. Чоловік з перших днів трагедії був ліквідатором, а вдруге поїхав у зону ЧАЕС у жовтні 1987 року.
Замість роботів пішли люди
Коли уночі 26 квітня у їхній військовій частині у Шепетівці по команді вишикували усіх штатних пожежників, думали, що це навчання. Уже під ранок дізналися – їдуть на Прип’ять, – так розповідав мені про свою боротьбу з радіоактивним лихом колишній військовий, ліквідатор аварії на ЧАЕС Федір Вайдич, який здійснив 22 виїзди у зону відчуження, а згодом десять років очолював Тернопільську обласну організацію «Спілка Чорнобиль».
Коли вибухнув реактор, японці запропонували: ми дамо вам роботів, яких спустите з гелікоптера, і вони виконають небезпечне завдання. Відповідь радянського керівництва була однозначною: від капіталістичної країни допомоги не приймемо. І замість роботів – у бій пішли живі люди.
Ще й досі у пам’яті Федора Івановича той день, коли його, заступника командира полку, викликали у кабінет і наказали: потрібно 15 чоловіків-добровольців, які за короткий час скинуть небезпечний графіт з покрівлі третього енергоблоку.
«Коли оголосив про важливість виконати таке завдання, то виявилося біля 200 бажаючих. Тоді почав розповідати про небезпеку та наслідки. Навіть після таких переконливих фактів залишилося 100 чоловік, готових піти на покрівлю енергоблоку. Тоді дали завдання медикам – молодих хлопців на таке не впускати, а брати холостяків, чоловіків, які мали сім’ї, дітей, адже радіація негативно впливала на статеву систему», – розповідав в інтерв’ю Федір Вайдич.
За кілька хвилин хлопці справилися із небезпечним завданням.
І хоча їм дали перед тим сталеві бронежилети, протигази та чоботи, за 10 днів вони всі померли, – пригадував Федір Вайдич про ті страшні події.
Хворих возили в інститут гематології та радіології
Великий вплив «мирний» атом мав на здоров’я українців, адже у перші дні, коли сталася біда, їм не повідомляли про справжні масштаби трагедії. Люди жили повсякденним життям, у самій Прип’яті евакуацію розпочали тільки через тиждень. Погода була сонячною, більшість людей перебували надворі, ходили на демонстрацію.
Сили на ліквідацію наслідків аварії кинули величезні, як і фінансові ресурси. На жаль, ніхто не рахувався з людським фактором, живі люди були маленькими гвинтиками у величезній махіні, яка дала збій, і це призвело до непоправного.
До десятиріччя Чорнобильської трагедії моя колега писала про родину, яка перебралася у Народичі, щоб доглядати за хворою матір’ю. Донька, яка приїхала з ними, за два роки проживання на Житомирщині отримала найбільше рентгенів з усіх тамтешніх учнів. Як наслідок – лікарі виявили у неї пухлину на грудині. Згодом ця сім’я переїхала до Шумська.
Великі дози опромінення отримали тоді ліквідатори та мирне населення, яке не знало про наслідки у майбутньому.
«З 1 червня 1987 року за направленням Шумського райвійськкомісаріату мені доручили надавати медичну допомогу людям, які споруджували саркофаг, – розповідав «Новинам Шумщини» шумський лікар Степан Кобзан (на жаль, нині – покійний).
– Роботи велися там цілодобово – мінялися лише люди. Будучи начальником медпункту полку, мені доводилося за день робити навіть по три виїзди на реактор. Жили ми в наметовому містечку серед поля… звідти до реактора було 67 кілометрів. За 3,5 місяця я 30 разів побував на реакторі. У моїх документах записано, що я набрав дозу опромінення 9,98 Бер. Усіх хворих ми вивозили у Київ у науково-дослідний інститут гематології і радіології. На сьогодні двоє людей, з якими я працював під час ліквідації наслідків аврії на ЧАЕС, уже померли від хронічної пневмонії (розповідь записана у квітні 2005 року – авт.)».
Обіцяли, що через три дні повернуться додому
Як пригадували ті чорні дні люди, які жили безпосередньо у зоні радіаційного лиха?
«Нам сказали, що реактор охопила пожежа, яку важко приборкати, а незабаром почали евакуйовувати населення з Чорнобиля і Прип’яті, а також з 30-кілометрової зони», – розповідала у 2005 році «Новинам Шумщини» Теофілія Коберська, яка у той час, коли сталося лихо, разом із родиною мешкала у смт Поліське Київської області.
Родина з жахом дивилася на таблички обабіч дороги із написом: «Виходити на обочину чи в ліс категорично заборонено!». Коли місцевість, де проживала сім’я, віднесли до зони обов’язкового відселення, а цей район повністю віддано у зону відчуження, сім’ю переселили до Шумська.
«Раніше ніхто не думав, що таке може бути: радіаційний фон біля нашої хати (Дубровицький район на Рівненщині – авт.) становив 200 мікрорентгенів. А в селі заміри показували по 750 мікрорентгенів. Приїжджали комісії медиків, інших спеціалістів із Норвегії, Німеччини, робили вимірювання на полях і були вражені побаченим, адже прилади показували 15 кюрі. Усім мешканцям села радили залишити це місце проживання, бо і продукція тваринництва, і рослинництва виявилася непридатною до споживання», – розповідала у 2003 році Галина Бовгиря, яка з родиною переїхала до Шумська.
«У ту злопам’ятну неділю особливого страху серед нас, мешканців Народичів, не було. Люди насправді не знали, не розуміли, не усвідомлювали, яке лихо випало на їхню долю. Першими із зони аварії почали відселяти жителів Прип’яті, порадивши взяти із собою тільки речі першої необхідності, і пообіцяли, що через три дні вони повернуться до рідних осель. Ні! Більше не повернулися!
Вже через тиждень-другий після вибуху реактора ми втратили спокій, слухаючи ночами моторошний гул військових машин та літаків, які прямували на Чорнобиль… Як можна було пояснити маленькій дитині, що не слід довго гратися на свіжому повітрі, бо воно отруєне… Нестерпно важко було розлучатися з маленькими діточками, яких наказали відправити в південні області нашої країни… Та найжахливішою звісткою було рішення влади відселити нас із Народичів», – розповідала про примусове відселення нині шумчанка Світлана Бісик.
Минає чотири десятки років з часу аварії на ЧАЕС – найбільшої техногенної катастрофи в історії ядерної енергетики, що спричинила викид близько 50 млн куб. м радіоактивного пилу, охопивши забрудненням територію у понад 145 тис. кв. км. Наслідки включають опромінення 8,5 млн людей, утворення
30-кілометрової зони відчуження, масову евакуацію, зростання онкозахворювань та довгострокове забруднення екосистем.
Ці негативні впливи можна було хоч трохи мінімізувати та врятувати найцінніше – здоров’я і життя людей.
Якби влада не мовчала. Якби з перших днів казала правду.
