78-річна жителька села Людвище Марія Юхим’юк усе життя пронесла любов до вишивки. Саме це мистецтво стало для неї не лише захопленням, а й частиною душі, способом зберегти красу українських традицій та передати їх наступним поколінням.
Упродовж 12 років майстриня брала участь у мистецько-краєзнавчому фестивалі «Братина» у Стіжку біля підніжжя Данилової гори – від самого початку його заснування.
– Коли ми приїхали на «Братину» вперше, там було всього близько двадцяти людей, – пригадує пані Марія. – А з кожним роком фестиваль зростав, і згодом там збиралися вже тисячі відвідувачів.
Родом жінка із села Обич. Саме там почалося її знайомство з вишивкою. Спочатку вишивали гладдю – нитку клали й пришивали вручну. А згодом старша сестра навчила Марію вишивати хрестиком.
– Тоді ще не було електрики, вишивали при лампах. Я сиділа біля сестри й так навчилася цього ремесла, – розповідає майстриня.
Колись вишивка була невід’ємною частиною кожної української оселі. У хатах висіли образи, прикрашені рушниками, стіни застеляли вишитими доріжками, а вікна – шторами з оздобленими поперечками.
– Тоді була така мода: у хаті могло бути до п’ятнадцяти образів, і на кожен треба було вишити рушник, – каже пані Марія. – Вишивали також картини. У мене була велика картина «Три богатирі». А узори передавали один одному: якщо хтось привозив гарний рушник чи доріжку, усі одразу хотіли собі такий самий.
Особливо пишається жінка трьома великими килимами, які створила власноруч. Два з них вишиті хрестиком, а один — виконаний у техніці вибивання голкою.
– Із медичної голки від крапельниці робили спеціальну голку й нею штопали покривало, – ділиться спогадами майстриня. – Кольори підбирала сама. Побачу десь гарну троянду – і намагалася відтворити її у вишивці.
Один із візерунків для килима пані Марія свого часу перемальовувала у Рохманові у вчительки Софії Ніколайчук.
– Я перезняла узор, дещо змінила і почала вишивати. Середину зробила за зразком, а далі вже придумувала сама. Щоб квіти були симетричними, навіть ставила дзеркало, – усміхається жінка.
У ті часи придбати нитки було непросто.
– Нитки продавали заготовачі за яйця. Купували заполоч і ним вишивали з дитинства, – пригадує майстриня. – Я так любила вишивати, що працювала ночами. Люди вставали о четвертій ранку, а я тільки лягала спати.
За роки творчості пані Марія створила десятки вишитих рушників, наволочок, подушок, картин та інших виробів. Вишивала і чоловічі, і жіночі сорочки, а ще – модні колись галстуки.
– Багато своїх робіт я роздарувала людям, бо ніколи не вишивала на продаж, – каже жінка.
Любов до рукоділля перейняли її донька Лариса та внучка Катерина. Окрім вишивки, у родині любили в’язати.
– Ми тримали овець, самі пряли нитки на короволотку та в’язали дітям та онукам светри, камізельки, рейтузи, – розповідає пані Марія.
Ще змолоду жінка самотужки навчилася шити на машинці. Мріяла вступити на швейну справу, але не склалося. Та це не завадило їй опанувати ремесло самостійно.
– Доньці до школи я завжди шила нові плаття з рюшами, – пригадує майстриня.
Особливо пишається внучкою Катериною, яка професійно займається швейною справою.
– Вона у нас – закрійник, робить лекала, в’яже, вишиває, тобто дівчинка – від Бога. Вміє розібрати та скласти машинку. А голку може заправити навіть із заплющеними очима. Разом з онучкою мали замовлення від одного закладу – шили скатертини, банти, серветки, заготовки для фотозони та ін.
Сьогодні пані Марія вже майже не вишиває через поганий зір. Та у її пам’яті назавжди залишилися ті довгі вечори при лампі, запах ниток і тканини, перші стіжки та радість від створеної власноруч краси.
Для неї вишивка – це не просто ремесло. Це частина життя, у яку вкладено любов, працю і душу.
