«Мамо, салюти! Салюти! Хочу подивитися!» – кричав маленький Іван і вибігав з укриття, коли над Покровськом вибухали касетні боєприпаси.
Він ще не розумів, що це не салют. Не знав, що це війна і смертельна небезпека. Для нього це були просто яскраві спалахи в небі. А мама в цей момент думала лише про те, як утримати дитину в укритті.
Цей спогад болить Надії Гловацькій донині. Бо саме тоді особливо гостро відчула, наскільки важко пояснити дитині, що таке війна, водночас не налякати її.
Надія народилася у Добропіллі. До п’ятого класу жила там із батьками, а потім родина переїхала до Покровська на Донеччині, який раніше називався Красноармійськ. У цьому місті вона прожила 24 роки. Тут створила сім’ю, народила двох синів, працювала на місцевому телебаченні, мала друзів, улюблені місця, звичне життя.
У березні 2022 року їй довелося залишити все це заради безпеки дітей.
Сьогодні Надія живе із синами у Бірках на Шумщині. Та у рідному місті назавжди залишилася частина її життя.
Місто шахтарів, парк і «Щедрик»
До повномасштабного вторгнення у Покровську проживало близько 50 тисяч людей. Колись це була залізнична станція, яка поступово перетворилася на місто. Шахтарське, промислове, зі своїм характером і ритмом життя.
Після 2014 року сюди переїхало багато людей з окупованих територій Донецької області – зокрема з Донецька, Горлівки, Макіївки та інших міст.
Покровськ був містом шахтарів. Тут діяла єдина в Україні шахта, де видобували коксівне вугілля. Працював завод, який спеціалізувався на виробництві вогнетривкої цегли для доменних печей.
– У нас дуже шанували шахтарську працю. День шахтаря, День металурга – це були справжні свята для міста. Люди пишалися тим, що працюють на підприємствах, що місто живе, – згадує Надія.
Після 2014 року до Покровська переїхав Донецький національний технічний університет. Тут, на базі його філії, почав діяти потужний університетський заклад.
Місто має і особливий зв’язок із Миколою Леонтовичем. Свого часу композитор працював у Покровську і саме тут почав писати свій знаменитий «Щедрик». У місті відкрили музей Леонтовича та встановили меморіальну дошку.
Але найбільше Надія згадує міський парк.
– Тут було дуже гарно. Постійно відбувалися свята, концерти. Останнім часом парк відреставрували, зробили світловий музичний фонтан. Приїжджали відомі зірки. Ми ходили туди з дітьми. Це було наше життя, – розповідає жінка.
Тепер ці звичайні моменти стали дорогими і болючими спогадами.
«Я не думала, що це станеться просто в один момент»
24 лютого 2022 року Надія прокинулася і почала гортати стрічку новин.
– Я побачила, що війна. Десь перед тим якісь розмови були, але я не думала, що це от просто в один момент настане і так раптово все відбудеться, – пригадує жінка початок повномасштабного вторгнення.
Того дня вона ще поїхала на роботу. Надія працювала на місцевому телебаченні – знімала репортажі, виїжджала на події.
Редакція саме розвивалася: відремонтували студію, отримали нове обладнання, будували плани. Але війна це все перекреслила. Сьогодні редакція продовжує працювати онлайн, але вже не в тих обсягах, як раніше.
Почалися сирени. Діти не пішли до школи. До них приїхала бабуся.
– На початках ти ще не знаєш, що робити. Потім уже прийшло розуміння: якщо сирена, то не обов’язково прилетить. Був просто страх, – розповідає.
Перший обстріл Покровська стався 3 березня. Надія поїхала на місце події знімати репортаж.
Цей випадок вона пам’ятає особливо. Літня жінка сиділа на дивані. Вона встала, щоб попити води і повернутися назад, але в цей момент їй зателефонували. Жінка почала розмовляти, вийшла з кімнати – і саме тоді в диван, на якому вона щойно сиділа, влучила ракета.
Того дня по місту прилетіли чотири ракети «Торнадо-С» із касетними боєприпасами. Ще кілька днів вони вибухали.
Найважче було зібрати валізу
Надія готувалася до виїзду близько місяця. Але коли настав момент залишати Покровськ, готовою себе не відчувала.
– Я не усвідомлювала, що покласти у валізу. Бо не було розуміння, на скільки часу ми їдемо. Коли це все закінчиться? Коли можна буде повернутися? Ти просто не знаєш, – згадує Надія про те, як залишала Покровськ із синами.
Це був час безсонних ночей, сліз, переживань і єдиного рішення – потрібно рятувати дітей.
У березні 2022 року Надія разом із синами вирушили на захід України.
До Бірок на Шумщині вони приїхали тому, що звідси родом батько Надії. Рідні були готові прийняти їх, але Надія із синами оселилася окремо – у старенькій хатині.
– Ми не хотіли бути для когось тягарем. Тому вирішили жити окремо. Звичайно, було важко. Коли ти переїжджаєш із квартири, де є всі комунікації, комфорт, де все звичне, а тут старенька хатина – потрібно практично заново облаштовувати життя.
Дорогою до Бірок вони приїхали до Тернополя, а звідти мали їхати маршруткою на Шумщину. Магазини ще були закриті, купити продуктів не вдалося. Надія хвилювалася, чим годувати дітей.
– Для мене це було дуже важливо. Ти приїжджаєш у чуже місце, переживаєш, як тебе приймуть, де купити продукти, як усе буде. А тут люди самі почали приходити і допомагати, – із вдячністю згадує Надія про перші моменти перебування на Шумщині.
Три роки без соціалізації
Перші три роки у Бірках Надія не працювала. Для людини, яка все життя була активною, постійно спілкувалася з людьми, це було непросто.
– Я ніколи вдома не сиділа. Постійно була в роботі. Навіть у декретних відпустках довго не засиджувалася. А тут три роки – без роботи, без спілкування. Це було дуже важко, – каже жінка.
Певний час родину підтримувала робота чоловіка. Шахта у Покровську, де він працював, ще діяла.
Навіть після окупації частини територій шахтарі продовжували працювати. Новий ствол шахти – вхід до підземних виробок – опинився в окупації. Тому працівники користувалися старим входом на українській території, а потім проходили під землею 9-11 кілометрів без вентиляції до місця видобутку вугілля. Це було дуже небезпечно.
Рік тому Надія вийшла на роботу. Тепер вона – фахівець із соціальної роботи у Центрі надання соціальних послуг Шумської міської ради.
Жінка вдячна керівниці установи Світлані Скибіцькій та голові громади Вадиму Боярському за те, що повірили в неї та дали можливість працювати.
– Раніше я приїжджала на соціальні ситуації як журналіст, робила репортажі. А тут потрібно вже зовсім по-іншому зануритися в проблему, розібратися, допомогти людині. Спочатку було важко, бо це нове для мене, – каже жінка про нову професію.
Але найважливішою для Надії стала навіть не сама робота.
– Для мене дуже важливою була соціалізація – бажання знову вийти до людей, спілкуватися, бути в колективі. Це мене підтримує.
«Ой, у нас же немає дому…»
Діти продовжують навчатися. Молодший син перейшов у третій клас. Старший навчається дистанційно у своїй рідній Покровській школі. Тепер він уже – одинадцятикласник.
Але разом із дітьми росте і розуміння того, що сталося.
– Молодший постійно запитує: «Мамо, а коли я вже зможу самостійно гуляти з друзями?». Я йому відповідаю: «Коли трішки підростеш». Іван каже: «А, зрозуміло. Можливо, коли ми вже додому повернемося…». А потім згадує: «Ой, у нас же немає дому».
Ця фраза дуже болить Надії. Бо у Покровську вже немає тієї квартири, де вони жили. Зруйноване і саме місто, яке вона пам’ятає.
Коли Надія запитує старшого Ярослава, чи хотів би він повернутися додому, хлопчик мовчить. А потім відповідає: «Я хотів би повернутися у безпечне місце».
Для Надії ці слова дуже точно пояснюють, що сьогодні означає дім.
– Коли ти говориш, що втратила дім, це не просто квартира, будинок чи стіни. Це набагато ширше поняття. Це все, що тебе оточувало: школа, робота, садочок, друзі, твоє коло спілкування. Це кожна річ, до якої лежала твоя душа. І коли цього всього не стає – це дуже важко. Хто цього не пережив, той не може до кінця зрозуміти, – ділиться жінка болючими спогадами.
У Покровську було багато патріотичної молоді
Надія не погоджується зі стереотипом, що міста Донбасу були геть проросійськими.
«У нас хтось розмовляв українською, хтось – суржиком, хтось – російською. Але це не означає, що люди були проросійськими. У Покровську багато патріотично налаштованої молоді. Після 2014 року вона почала об’єднуватися, створювати осередки. І саме завдяки цьому у Покровську не дали провести той фейковий референдум, не дали місту перейти на бік окупантів».
Для Надії Покровськ був і залишається українським.
Фото з мирного Покровська
– Хочеться, щоб Україна була незалежною. Дуже хочеться, щоб Україна перемогла. Але найбільше хочеться, щоб не гинули люди».
Надія говорить і про те, що Україні потрібна більша підтримка партнерів, адже протистояти сильній державі, яка має значно більший ресурс, дуже важко.
А людям вона хоче побажати найпростішого – берегти себе і цінувати те, що мають.
– Бережіть себе. Бережіть свій дім, своїх близьких, цінуйте те, що маєте. Бо багато хто не цінує, допоки не втратить. А втрачати дуже важко. Хай цього ніколи не станеться, – каже Надія. – Часто через якісь побутові проблеми ми розчиняємося в них і не бачимо того, що в нас є. Через дрібниці можемо не помічати того, що насправді найважливіше. Тому я хочу побажати людям не втрачати головного – не втрачати себе і цінувати те, що вони мають сьогодні.
Надія втратила Покровськ, квартиру і звичне життя, яке будувала 24 роки.
Але вона не втратила себе. Продовжує працювати, виховувати синів і вірити у добро.
А її історія нагадує про те, що ми часто починаємо по-справжньому цінувати дім, близьких, можливість просто жити без страху лише тоді, коли можемо все це втратити.
Для Надії дім тепер – це передусім її сини та місце, де вони можуть бути разом і де безпечно.
