24 серпня для Ольги Бойчук із Великих Дедеркал почалося, як і для мільйонів українців, із Дня Незалежності. Але ще ніхто з її родини не знав, що саме цього дня станеться те, на що вони чекали довгі місяці.
Задзвонив телефон. Номер був невідомий. На екрані висвітився номер характерний для іншої країни – Німеччини.
Ольга на мить замислилася: хто може телефонувати? Родичів у Німеччині немає. Але все ж підняла слухавку.
– Добрий день.
– Добрий день.
– Впізнала?
І цього було достатньо. Вона впізнала голос. Той самий голос, який не чула з 15 лютого.
– Боюся помилитися… Сергію, це ти? – відповіла.
– Так. Нас везуть на обмін. Ми в Білорусі.
У ту мить Ольга ще не могла усвідомити почутого. Її чоловік, якого вона чекала місяцями, якого шукала, за якого молилася, якого боялася втратити, – живий! Він повертається!
– Я була просто ошелешена, – пригадує Ольга. – Ми з донькою почали шукати інформацію про обмін. Але нічого не знаходили. Я кажу Віці: «Шукай, що це таке». А інформації ніде немає. Ми навіть не могли повірити, що це справді відбувається.
В обідню пору пролунав ще один дзвінок. Уже від представників відповідних служб.
– Вітаємо. Ми вашого чоловіка забрали в рамках обміну. Чекайте його дзвінка, реагуйте на невідомі номери, – почула у слухавку.
І тоді родина остаточно зрозуміла: Сергій повернувся!
76 днів на позиціях
Сергія Бойчука мобілізували 27 лютого 2022 року. Повістку він отримав у перші дні повномасштабної війни. Медичний огляд пройшов дуже швидко.
Чоловік служив у військовій частині 3113 Національної гвардії України, у м.Чернівці – входить до складу Західного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України. Військовий виконував завдання з охорони Дністровської ГЕС.
А у 2025 році його разом із побратимами направили на Схід – на Донецький напрямок.
Перший вихід на позиції був у серпні. Там вони провели 76 днів.
Це були надзвичайно важкі дні – постійні обстріли, виснаження, поранені побратими, нестача людей. Вийшовши з позицій, хлопці отримали лише близько тижня перепочинку.
А потім знову довелося повертатися.
– Було багато поранених, не вистачало людей, хлопців потрібно було міняти, – розповідає Ольга. – Вони навіть не встигли нормально відпочити, а вже знову пішли на позиції, де перебували 45 днів.
31 грудня, під Мирноградом, Сергій та ще двоє побратимів потрапили в полон.
Доки чоловік був на позиціях, Ольга практично не мала з ним зв’язку.
Іноді командири та інші побратими передавали короткі повідомлення: живий, здоровий, виходив на зв’язок.
Одного разу вдалося отримати голосове повідомлення самого Сергія. Кілька слів.
– Я живий. У мене все добре. Як діти?
Для родини це було безцінно.
Земля пішла з-під ніг
2 січня у Великих Дедеркалах у храмі відбувався фестиваль різдвяних піснеспівів «Колядуй захисникам». Ольга, яка працювала тоді директоркою Центру культурних послуг і співала у церковному хорі, була там.
Пригадує, як її викликали з храму, запросили у приміщення сільської ради – і представники ТЦК повідомили: Сергій зник безвісти.
– Земля тоді з-під ніг пішла, – згадує жінка.
Їй сказали звертатися до військової частини, писати заяву слідчому, оскільки була інформація, що Сергій може перебувати у полоні.
Того ж дня Ольга поїхала до Кременця, звернулася до слідчого і почала проходити всі необхідні процедури.
Але найбільше боялася за свекруху – маму Сергія, яка має проблеми із серцем.
– Я подумала: якщо зараз хтось вийде з храму і скаже їй, що Сергій зник безвісти, це може бути для неї дуже важко. Тому ми з мамою пішли до свекрухи.
І саме там пролунав дзвінок. Сергію дали можливість зателефонувати. Розмова тривала дві-три хвилини.
– Не переживайте. Я живий, здоровий. Ми знаходимося у полоні, – повідомив чоловік.
Вісім місяців очікування
15 лютого, у день народження Сергія, родина почула його голос вдруге. А потім знову настала тиша. До 24 серпня цього року.
Весь цей час Ольга шукала можливості отримати будь-яку інформацію про чоловіка. Зверталася до правоохоронців, до Червоного Хреста, їздила на зустрічі, оформляла документи.
Найважче було те, що полон Сергія залишався непідтвердженим – офіційно його не було в списках полонених.
На запитання, як вона змогла пережити ці місяці, Ольга відповідає просто:
– Мусила, – каже жінка. – Бо вдома були діти, мама, господарство, робота. Потрібно було вставати щоранку і жити, навіть коли було найважче.
2 січня Ольга отримала звістку про полон чоловіка. А на 4 січня мала запис на курси водіння.
Пішла на перше заняття. Посиділа на лекції й усвідомила, що не може. Та не відмовилася від навчання. Взяла правила дорожнього руху і почала вчитися сама.
– Я розуміла, що потрібно чимось себе зайняти, щоб не думати весь час про сумне, – розповідає.
Ольга планувала придбати автомобіль.
– Я тоді думала: якщо, борони Боже, війна піде сюди, я просто сяду у машину, заберу дітей і буду їх рятувати.
Сьогодні ці думки залишилися в минулому.
Сергій повернувся. І тепер мрія про автомобіль має зовсім інший зміст.
– Хотілося б уже сісти всім разом і кудись поїхати. Побачити трошки світу, отримати позитивні емоції. Хоча б тут, в Україні. Але це вже будемо вирішувати разом із Сергієм. Його думка зараз найважливіша.
Діти дуже чекали тата
У родині Сергія чекали не тільки дружина. А й 12-річний син Сашко та 16-річна донька Вікторія, студентка Чортківського медичного коледжу.
Діти дуже важко переживали невідомість. Тому звістка про повернення тата стала для них справжнім вибухом емоцій, які неможливо описати.
– Ми пищали, кричали, раділи, – зворушено згадує Ольга щасливі миті.
А її мама, з якою живуть зараз разом, ще довго не могла повірити.
– Вона каже: «Може, це якийсь обман? Може, неправда?». Настільки великим був шок, що ми просто не могли повірити у своє щастя.
Тепер родина чекає лише одного – дозволу на зустріч.
У перші дні до Сергія їх не пустять. А коли зателефонують і скажуть, що можна приїхати, одразу вирушать до рідної людини. Бо за ці місяці вони неймовірно скучили за чоловіком і татом.
Війна торкнулася всієї родини
Для сім’ї Бойчуків війна – це не лише історія Сергія. Вона боляче пройшла через життя багатьох рідних.
Брат Ольги – Микола Петрушевський – до війни жив у Харкові. Талановитий музикант, перший тромбон Харківської філармонії. А ще – майстерний та популярний у місті барбер (чоловічий перукар, голяр – авт.)
Микола отримав на війні важкі поранення. Після них зовсім не працює права рука. Є багато інших проблем зі здоров’ям. Після реабілітації чоловіка чекає непросте повернення до цивільного життя.
Є в цій історії й особлива символічність. Україна 24 серпня відзначила 35-ту річницю своєї Незалежності. А Миколі 2 вересня виповниться 35. Він – ровесник незалежної України.
На війні нині перебуває і 24-річний племінник Сергія – Вадим Бойчук. Хлопець проходив строкову службу, а коли почалася велика війна, підписав контракт. Відтоді продовжує захищати Україну.
Віра, яка тримала
У найважчі моменти Ольга приходила до храму. Багато спілкувалася зі священниками, просила молитися за Сергія. Молилася сама. І вірила.
– Напевно, якби не віра, я не знаю, як би все це пережила. Я не знала, коли це станеться – повернення з полону – і як це станеться. Але вірила, що цей день прийде, – каже жінка. – Радію, що це сталося не через чотири роки, а через вісім місяців, а вони були невимовно важкими.
Про полон Сергій поки багато не розповідає. Це важко психологічно.
Після пережитого йому потрібен час.
У розмовах із рідними він може сказати лише окремі речі. Знає тепер, що таке голод, холод, що таке позбавлення волі. Але все це – вже позаду.
Сьогодні Сергій перебуває на реабілітації. Попереду – відновлення, зустріч із родиною, повернення до звичайного життя.
І таки настане та мить, коли вони всі разом сядуть в автомобіль та поїдуть побачити світ. Просто побути разом. Просто відчути, що життя знову може складатися не лише з тривог, очікування і болю.
А поки родина чекає дозволу на зустріч. Чекає тієї миті, коли нарешті зможе не просто чути голос Сергія через телефон, а обійняти його по-справжньому.
