Є люди, життя яких саме по собі є частиною історії. Їхні спогади зберігають події, які вже стали сторінками минулого, але залишаються важливими для наступних поколінь.
Саме такою є жителька Вілії Софія Григорівна Янчишин, яка нещодавно відзначила свій 90-річний ювілей. За її плечима – непросте дитинство, важкі повоєнні роки, наполеглива праця, професійні здобутки, родинні радощі та втрати. Сьогодні для рідних вона – джерело тепла, мудрості й підтримки.
Дитинство у багатодітній родині
Народилася Софія Григорівна у Великих Загайцях у далекому 1936 році, коли село ще було під Польщею. Росла у багатодітній родині. Мала старшого та молодшого братів, ще двоє дітей у сім’ї померли малими.
Закінчила сім класів. Навчалася добре й, як сама зізнається, четвірок у неї не було – лише п’ятірки.
– Колись дочка знайшла зошита на горищі, де не було жодної четвірки, – пригадує жінка.
Та одну двійку Софія Григорівна все ж отримала. Причина була досить незвичною.
– Йдучи до школи, у мами вилилося чорнило. І хто дав їй тоді пописати, вийшло, що різними кольорами. Але написала мама каліграфічно, грамотно. Тоді вчителька поставила їй двійку, бо було написано різними чорнилами, – розповідає донька Ольга.
Від доярки – до ветеринарного лікаря
Після школи Софія пішла працювати дояркою. Була настільки вправною, що могла, як сама жартома пригадує, перелізти під однією коровою до іншої й продовжити роботу.
– Ніхто так не напоював своїх корів, як я, – каже Софія Григорівна. – Намочувала хвою, напоювала корів, і вони дуже гарно доїлися. Я зайняла перше місце у районі. Навіть приїжджали з Києва, фотографували нас.
У 1956 році Софія Григорівна побувала на Всесвітньому фестивалі у москві. А вже через два роки її нагородили орденом «За пошану». Важка праця давалася взнаки – почали боліти руки. Тоді жінка вирішила змінити професію та вступила на ветеринарний факультет Бучацького технікуму.
«Було дуже голодно»
Студентські роки припали на складний час.
– Дуже на той час голодно було, не було що їсти. Там відкрили їдальню, то хліб давали безкоштовно. Тож було багато дітей, які їли той хліб, бо іншого їдла не було, – згадує Софія Григорівна.
Навчання було не лише теоретичним. Студенти самі працювали на великому господарстві.
– У нас було 380 гектарів землі, ми самі, студенти, їх обробляли. Були коні, корови, свині, і ми все гляділи, – пригадує жінка.
Після закінчення технікуму за направленням Софія пішла працювати ветеринарним лікарем у три села – Вілію, Тетильківці та Новосілки.
У Новосілках були вівці та телята, у Тетильківцях – телята, корови й свині, а у Вілії – корови, телята, коні та птахоферма. Роботи вистачало щодня.
У Вілії, де нині працює ТОВ «Агаріс Міко Україна», свого часу діяв комплекс із вирощування молодняку великої рогатої худоби, де утримували близько семи тисяч телят. Софія Григорівна була головним ветеринарним лікарем і, за її словами, фактично днювала й ночувала на роботі.
Хто просив, усім допомагала
Професію ветеринара Софія Григорівна знала не лише з книжок. Усе необхідне вміння здобула завдяки практиці та хорошим наставникам.
– Коли прийшла на роботу, були такі, що позакінчували інститути, а на практиці нічого не розуміли. Сказали їм каструвати коней, вони відмовилися. А я пішла, сама їх поклала і каструвала. Це завдяки моєму хорошому вчителю, – розповідає жінка.
До ветеринарки зверталися люди з різними проблемами, адже худоба для сільської родини була великою цінністю.
– Усім людям, які просили мене вилікувати худобу, я не відмовляла. І за це ні копієчки не брала, – каже Софія Григорівна.
Кохання, сім’я і втрати
Саме у Вілії Софія познайомилася з Тимофієм – гарним, артистичним і веселим хлопцем, який працював водієм.
Вони одружилися. Тимофій, як розповідають рідні, був природженим актором. Казали: «Так, як Тімоша зіграє роль, то так не зіграє ніхто».
У подружжя народилося троє дітей – донька та двоє синів. На жаль, син Георгій відійшов у засвіти. Не стало й чоловіка.
Одні чоботи на двох
Дитинство та юність Софії Григорівни припали на надзвичайно складні часи. Родина жила просто, а найнеобхіднішого часто бракувало.
– Ще замолоду були одні чоботи у тата. Коли я встала раніше, то брала татові чоботи, а коли брат – то він. Тоді доводилося йти босою до школи. Головне, аби стежка була, – пригадує жінка.
Спогади про війну
Софія Григорівна добре пам’ятає й воєнні роки. Коли в село прийшли німці, одна їхня частина стояла у Великих Дедеркалах, інша – у Катеринівці.
– Де ми жили, наша третя хата вже належала до хутора. То німці заїхали на двір до нас, мама їх пригощала, давала їм їсти. Я тоді була маленькою, смуглою дівчинкою. Німець взяв мене на руки, підняв, потримав, притулив до свого обличчя і поставив на землю. Вони нас не чіпали, – розповідає жінка.
Але страх перед військовими залишався. Коли німці приїжджали в село, люди ховалися.
– Одного разу ми втекли у ліс. Одна жінка нас повкидала у яму, де не було сходів, вхід – зарослий. Нас було 17 душ – жінки і діти. А чоловіки поховалися у кущах.
Німці зрештою знайшли схованку.
– Один німець, гарний такий, по одному нас повитягав з ями, поставив біля мамів. Правда, серед них був тільки один німець, а усі – поляки. Тоді поляк наставив на нас зброю – розстрілювати. Німець вигукнув: «Найн». І запитав, чому вони тут, та сказав їм йти, звідки прийшли. Я була найменшою тоді, але усе пам’ятаю.
Пам’ять про хлопців, які мріяли про Україну
У дитячій пам’яті Софії Григорівни залишилися й хлопці, яких вона називає справжніми бандерівцями.
– У нас у селі є великий став, там коні купалися по шию. Я взяла за руку брата Івана і вийшли на місток подивитися на тих хлопців. Вони приїжджали дуже гарними кіньми, в українському вбранні, співали українських пісень. І коли я приходила додому, то теж заспівала, а тато до мене каже: «Мовчи, бо не можна».
«Люди дуже одне одного любили»
Сім’я мала вісім гектарів поля, яке обробляла кіньми. Після відкриття кордону до них приходили голодні люди з Брянська, Калуги, Смоленська. Батько Софії давав їм пшеницю – спочатку по ганцеві, потім по мисці.
Попри нестатки, люди намагалися підтримувати одне одного.
– Люди дуже одне одного любили, допомагали. Мама щось наготує, то завжди ділилася з сусідами порівну, – пригадує Софія Григорівна. – Наробляться за день, а ввечері жінки посідають і співають, а чоловіки – в другому.
У 90 років – з городом і господарством
Сьогодні Софія Григорівна трішки живе у доньки, трішки – у сина, які мешкають у Шумську. Але повністю відмовлятися від господарства не збирається.
Жінка сама їздить до рідної Вілії. Цьогоріч посадила там картоплю, моркву, буряк, помідори, огірки, часник – і сама за всім доглядає.
Любить ходити до храму. А ще все життя, попри важку роботу з худобою, знаходила час для рукоділля.
– Моя мама для мене зв’язала берета, шарфа англійською в’язкою, якого я дуже любила, – розповідає донька Оля.
Софія Григорівна пекла короваї для своїх похресників, багато вишивала. У родині збереглися її роботи.
– У мене українська хата, ні в кого такої немає, – каже жінка. – Підлога застелена доріжками, які зроблені на верстаті, рушники на образах, пошивки.
У господарстві тримали овець: скубали вовну, пряли, фарбували, скручували в клубки.
– Ми мали верстат, то напряла 20 ряден. Їх роздала, для себе одне залишила, – пригадує вона.
Її секрет – рух
Мама Софії Григорівни прожила 99 років. Сама ж ювілярка дочекалася сімох онуків та чотирьох правнуків і найбільше любить, коли всі вони поруч.
Та й у свої 90 років вона не звикла сидіти без діла.
Вранці встає і каже:
– Треба трохи походити, бо мушу розворушитися.
А доньці постійно наголошує:
– Не сиди, рухайся, бо рух – це життя.
Можливо, саме в цьому і полягає її особливий секрет довголіття – у праці, русі, любові до життя та людей.
Сьогодні Софія Григорівна має чудову пам’ять, зберігає унікальні спогади про своє дитинство, війну, працю та життя села. За багаторічну працю вона заслужила повагу односельців, а для своєї родини залишається людиною, до якої завжди можна прийти за мудрою порадою, теплим словом і щирою підтримкою.
Тож нехай кожен день Софії Григорівни буде зігрітий любов’ю рідних, міцним здоров’ям, Божим захистом, спокоєм та миром!
