Він мріяв про сина і дочекався його народження. Хотів восени охрестити маленького Тадея.
Повертався на фронт після поранень, бо там залишалися його побратими. Любив спорт, працював учителем фізкультури, грав у волейбол і футбол.
А ще просто любив життя, свою дружину Надію, донечку Анастасію та маленького сина, якого встиг потримати на руках. 7 серпня 2026 року життя Любомира Бонка обірвалося на Донеччині.
Хлопець, який жив спортом
Любомир народився 11 квітня 1990 року на Зборівщині у багатодітній родині. Разом із братами Ігорем, Петром та Володимиром і сестрою Олею ріс у сім’ї, де змалку знав ціну праці, родинної підтримки та відповідальності.
Після школи вступив до Тернопільського технічного коледжу, де здобував фах радіотехніка. Але ще з дитинства його особливе місце займав спорт. У коледжі Любомир серйозно захопився волейболом. Спочатку це було хобі, а згодом спорт став важливою частиною його життя.
Після закінчення коледжу він вирішив продовжити навчання за спортивним напрямком. Навчався у Львівському державному університеті фізичної культури, а вищу освіту здобув у Кременецькій академії.
Любомир був кандидатом у майстри спорту з волейболу, грав у спортивному клубі «Будівельник». Його знали й шанувальники футболу Кременеччини. У різні роки він виступав за «Інтер-гол» із Бережан, ФК «Шумськ» та рідний «НЕО-Агро».
Та спорт для нього був не лише змаганнями й перемогами. Це були люди, команда, рух, спілкування і справа, яку він любив.
Учитель, якого любили діти
Своє вміння захоплювати спортом Любомир передавав учням. Він працював учителем фізичної культури у Великодедеркальській школі, мав класне керівництво.
Для дітей він був не просто педагогом, який проводив уроки фізкультури. Він сам був прикладом людини, яка любить спорт і живе ним.
Саме у студентські роки Любомир зустрів Надію з Дедеркал. Вона теж грала у волейбол. Спільне захоплення спортом стало одним із тих місточків, які поєднали їхні долі.
Вони одружилися. Любомир прийшов у зяті, а згодом молоде подружжя стало жити окремо та плекало своє сімейне гніздечко.
Народилася донечка Анастасія. Рідні кажуть, що дівчинка — копія свого тата.
А Любомир мріяв ще й про сина.
«Встиг побачити свого сина»
21 червня цього року в родині народився хлопчик. Його назвали Тадеєм.
Мрія Любомира здійснилася. Він став батьком сина, встиг побути поруч із дружиною та новонародженим малюком.
Планували у вересні охрестити Тадея. Та війна внесла у ці плани свою страшну крапку.
Він двічі повертався після поранень
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Любомира Бонка мобілізували. Це було 6 березня 2022 року.
Він став на захист України, залишивши вдома дружину, донечку та родину.
Його брат Володимир також служить у Збройних силах України.
Любомир був командиром роти безпілотних авіаційних комплексів механізованого батальйону. Служив на Донецькому напрямку.
За особливі заслуги його нагородили медаллю «За військову службу Україні» та орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
За час служби Любомир двічі зазнавав поранень. Двічі проходив лікування та відновлення. І щоразу повертався у стрій — до своїх побратимів.
Він приходив у відпустки додому. Одну з останніх провів у час, коли дружина народжувала сина.
Можна лише уявити, скільки планів було у молодого батька. Побачити, як росте донечка. Пестити маленького сина. Разом із дружиною хрестити Тадея. Бути поруч із родиною.
«Це була дуже-дуже добра людина»
Для рідних Любомир був передусім не військовим із нагородами і званнями. Він був чоловіком, батьком, братом, зятем, другом.
– Це була дуже-дуже добра людина, – каже братова Тетяна. – Ніхто поганого слова про нього не скаже. Був спокійним, любив допомагати іншим.
Таким його пам’ятають ті, хто знав його в мирному житті.
Останній шлях додому
7 серпня 2026 року під час виконання бойового завдання в районі міста Слов’янськ на Донеччині життя Любомира обірвав ворожий удар реактивної системи залпового вогню.
Великодедеркальська громада навколішки зустріла свого загиблого земляка. Того, хто ще зовсім недавно повертався додому у відпустку, тримав на руках маленького сина, говорив із дружиною, бачив усмішку донечки.
Тепер його шлях додому став останнім.
Священнослужителі відправили заупокійне богослужіння за воїном, який віддав життя, захищаючи Україну.
У його дітей залишиться пам’ять про тата
Любомиру тепер назавжди 36. Його життя могло бути значно довшим. У ньому мали бути шкільні будні, спортивні змагання, родинні свята, перші кроки сина, дорослішання донечки, сімейні плани, які ще тільки чекали свого часу.
Але війна забрала в Любомира майбутнє, а в його дітей — можливість зростати біля тата.
Анастасія пам’ятатиме батька. Тадей дізнаватиметься про нього зі світлин, розповідей рідних. У цих спогадах він залишиться не лише воїном.
Він буде тим татом, який любив спорт, учив дітей, допомагав людям, мріяв про сина і повертався додому після фронту.
А потім знову їхав захищати Україну.
Вічна пам’ять Любомиру Бонку — захиснику України, чоловікові, батькові, учителю і спортсмену.
