Добре, коли пам’ять народу, країни, землі, міста, кутка, села зберігається в писаному слові. Добре, але замало. Бо, як всяке багатство, пам’ять народна має не тільки зберігатися, але й працювати. Як таланти з євангельської притчі, вона має йти межи люди, в обіг, а не лежати закопаною чи в землі, чи у фондах бібліотек.
Одна з кращих форм побутування такої живої пам’яті – іменна топографія. Перелік вулиць нормального європейського міста – енциклопедія під відкритим небом, яка розповідає перехожим про ремесла і звичаї, славетних мешканців і знакові події саме цього міста. Нам із засиллям Центральних, Садових, Вишневих, Калинових, Зелених, Ювілейних та стандартною для цілої України палітрою імен на табличках на жаль, ще далеко до таких «живих енциклопедій». А про європейську традицію називати будинки іменами їх будівничих чи власників боляче навіть згадувати. Каламутна хвиля «експропріаторів експропрійованого» спершу знесла в безвість тих власників та будівничих, а потім понищила і самі будинки. Якщо в більших містах Західної України стара забудова і пам’ять про, пов’язаних з нею, людей збереглася хоча б фрагментарно, то містечкова архітектура від Бродів до Ізяслава винищена майже повністю. Причому, не стільки навіть у Другу світову війну, скільки після неї. Навіть не за Сталіна, а в часи Хрущова…
Тим більше тішить, коли вдається зробити хоч щось для відновлення живої, локальної пам’яті. Кілька днів тому мені показали договір купівлі-продажу, знайдений під час ремонту старої будівлі в Онишківцях. Хата на роздоріжжі була знаковою в житті села ХХ століття: у ній почергово містилися сільський клуб, школа, медпункт. Проте була в її історії і якась загадка: попри те, що в будинку знаходилося стільки казенних установ, відомий важкоатлет, спортивний суддя, тренер, педагог Павло Лапсюк купив його не в держави і не в сільради, а в сина чоловіка, який збудував будинок 1938 року, а потім був заарештований і вивезений разом з родиною російськими окупантами.
Тим ретельніше я прокручував у пам’яті, зафіксоване договором, ім’я продавця: Дометій Мефодійович Сташиба. Поєднання прізвища і по батькові видавалося вже десь баченим, десь прочитаним. На кілька годин занурився у власні архіви. І недаремно. В реєстрі осіб, нагороджених урядом УНР в екзилі Хрестом Симона Петлюри, знайшовся запис: «892. Сташиба Методій, чотовий». «Чотовий» у Дієвій Армії УНР – підстаршинське звання, що приблизно дорівнює званню «старший сержант» у сучасних Збройних силах України. У споминах Всеволода Шишковського про період польської окупації 1921-39 років зазначено: «Відомо, що саме полковник Коновалець у 20-их роках направив стрільців «народ, у школи». Результати їхньої праці були разючі – писемність у західних областях значно підвищилася: у 1939 році зросла до 80 відсотків у селі і до 95 відсотків у місті.
Активно працювали з молоддю січові стрільці – Сташиба із села Онишківці, І.Семенюк, П.Грицаюк, В.Кухарський. Усі вони віддали своє життя боротьбі за наше сьогодення, за вільну й незалежну Україну, загинули в тюрмах і концтаборах більшовицької імперії».
«Книга пам’яті і слави Волині. Том 1. Шумський район», упорядкована О.Денищуком, подає наступні відомості: «Сташиба Мефодій. 1895 р.н. Учасник національно-визвольних змагань 1918-1921 pp. у складі Армії УНР. Співпрацював з членами формувань ОУН-УПА. Заарештований радянськими каральними органами і загинув у Донецькій області».
Прізвище «Сташиба» інтернету відоме мало. «Дядько Гугл» кілька разів перепитував мене, чи не шукаю я насправді фірму «Тошиба», а потім таки видав кілька відповідей на пошуковий запит. Перші з них містили вже відомий мені рядочок з реєстру нагороджених Хрестом Симона Петлюри. Наступні – інформацію з сайту Дубровицької районної бібліотеки про те, що «За час існування підприємства (Висоцького лісгоспу Дубровицького району – С.С.) багато сил, енергії, здоров’я та років життя вклали у розвиток підприємства майстри лісу – Сташиба Дометій Мефодійович…». І все.
Тому пошук триватиме. Сподіваюся на допомогу колег-бібліотекарів з Дубровиці та працівників Висоцької ОТГ, куди вже надіслав запити. Сподіваюся на фонди Шумського краєзнавчого музею і Державного архіву Тернопільської області. Сподіваюся і на спогади жителів Онишковець.
Приємно, що з німоти років вирване ще одне знакове ім’я.
І будинок 1938 року – це не просто «хата, де був медпункт», а дім чотового Сташиби. Воїна і просвітянина.
Сергій СИНЮК.
