Наполегливість, цілеспрямованість та трішки удачі – і твої життєві плани обов’язково збудуться. У цьому переконана вчорашня учениця Шумського НВК-гімназії, а нині – студентка канадійського університету Віка Стельмащук.
Програма «FLEX» – шанс навчатися у США
Останній рік вона провела у США, навчаючись в американській школі. А потрапила туди завдяки програмі «FLEX». Для цього старанно вивчала англійську мову, необхідну базу знань їй дала вчитель іноземної мови Стефанія Шимків. Дівчина зізнається, що заради того, аби навчатися у цього педагога, у п’ятому класі навіть змінила школу і стала ученицею Шумського НВК. І не пошкодувала, бо таке рішення вплинуло на її вибір у майбутньому.
– Коли брала участь у програмі «FLEX», то чудово розуміла, що у мене є лише один шанс – по віковій категорії. І тут важливо не просто гарно знати англійську мову, а й налагодити контакт з психологом, бо якщо йому щось у тобі не сподобається, ти не пройдеш. Ну, і, звичайно, треба трішки удачі, – розповідає Віка Стельмащук.
Дівчина переконана, що англійську мову потрібно вивчати у будь-якому разі, бо, навіть, коли поїдеш за кордон і не знаєш національної мови країни, то її замінить англійська. А ще це потрібно для саморозвитку, бо відкриває перед молодою людиною більше можливостей.
Американська школа – школа виживання
І Віка такий шанс від долі отримала – потрапила в американську сім’ю у місті Монро (штат Огайо). Мама у приймаючій сім’ї – лікар-нарколог, а тато – військовий травматолог.
– А ще я мала двох сестричок, по віку дівчатка якраз такі, як мої братики тут, в Україні – 9 і 6 рочків, і ми відразу подружилися, бо я завжди мріяла мати менших сестричок, – ділиться враженнями від перебування в американській родині.
Школа, де навчалася, була досить великою – 2 тисячі студентів, лише в одинадцятому класі було 230 чоловік. Віка зізнається, що у перші дні було дуже важко з мовою, особливо – на уроках англійської літератури, але згодом звикла.
– Взагалі, американська школа – не просто заклад, де ти здобуваєш знання. Це – як школа виживання, де ти загартовуєш свій характер. Там треба знати, як себе правильно повести, бути пробивною, досягати усього самій. За учнем ніхто бігати не буде – дали три попередження, не здав вчасно, отримав одиницю, і її уже не можна виправити, – розповідає Віка. – А ще в американській школі учні поділені на певні групи, і приймати до себе новачка вони не хочуть. Так, у сам колектив влитися не важко, з тобою будуть спілкуватися, цікавитися, хто ти, звідки, а ось група – це інша справа. Чесно кажучи, мені так і не вдалося потрапити у жодну з них, хоча мала друзів, разом ходили на вечірки, гуляти.
Віка розповідає, що американська молодь має набагато більше можливостей, як у нас. Там усього добиваються самі, у них вільні, розв’язані руки. З 9 класу діти пробують себе у різних професіях, і це дуже добре, бо вони уже чітко знають, чого хочуть і куди будуть вступати.
– В Україні такого немає, і випускники часто вступають наосліп, не знаючи, як їхній вибір спрацює у житті, чи пригодиться це, чи це та справа, якій захочеш присвятити усе життя, – каже Віка. – Зате українська молодь краща, хлопці тут вихованіші, у США до тебе буде ставлення таке саме, як до другого хлопця, братана, доки ти не його дівчина. У нас усе-таки, є певна межа, яку не переступають. Та й українські хлопці романтичніші.
В американців такого немає, вони практичні люди, усе розкладено по поличках. Водночас, мають право на власну думку. Ось, наприклад, коли ми в Україні пишемо на уроці есе, нам перед тим зачитують зразок, приклади. Підсвідомо, ми на це рівняємося і собі стараємося так писати. У них по-іншому: є тема, структура, а далі – твоя фантазія. І це мені дуже імпонує. Пам’ятаю, як на уроці учителька прочитала уже написані есе і давала можливість висловити власну думку – у класі було 26 учнів, і ми жодного разу не повторилися. Американці дуже широко мислять, і нам цього часто не вистачає.
Ей-сі-ті та гурткова робота
Дівчина розповідає, що на уроках її однокласники постійно змінювалися – залежно від навчального предмету, хто який для себе обрав. Але є й обов’язкові курси. Що стосується ЗНО, то тут трохи по-іншому, хоча схожість є. У них це називається «ей-сі-ті», ти маєш отримати певний бал, щоб пройти в університет, але структура трохи відрізняється. В американців питання з усіх предметів інтегровані в один. Тобто, там є потроху літератури, математики, фізики, мови… В Україні ж – кожен предмет треба здавати окремо. У цьому різниця.
Такого поняття, як репетиторство, в американців немає. Це заборонено у школі. Щось незрозуміло, маєш запитання до вчителя, для цього є час до і після уроків, а також кожного дня шостим уроком є класна година, коли ти можеш підійти до вчителя і попросити щось пояснити. Для учня педагог є другом, особливо, якщо йому від 30 до 40 років, вони навіть предмети на уроці пояснюють у жартівливій формі. Але це спрацьовує, і учні розуміють.
Окремо Віка розповідає про гурткову роботу, яка там дуже сильно розвинена. Є великий вибір гуртків, і усі вони безкоштовні. Німецька, іспанська мови, театральний, групи підтримки, математичний, багато спортивних секцій, і цей список можна продовжувати… Але для того, щоб займатися у гуртках, ти мусиш відповідально ставитися до навчання, бо якщо не набереш з предметів певного балу, тебе не допустять сюди. Був такий приклад – хлопці навесні завалили екзамен, і їх не допустили до занять спортом. Словом, усе продумано до деталей.
– Я спробувала себе у багатьох гуртках, вони поділені на певні часові рамки, і ти можеш охопити багато. Коли пішла на баскетбол, то побачила, як класно грають дівчата, там дуже високий рівень. І хоча я швидко бігала по полі і у мене важко було відібрати м’яча, багатьох технічних моментів я не знала. Тому згодом стала менеджером команди – вела їм сайт, документацію. Знімала на відео ігри, – розповідає Віка. – Згодом стала менеджером інших команд, і не тільки з баскетболу. А в один прекрасний день тренер привів до мене п’ять чоловік і каже – навчи їх менеджменту, покажи, як це робиться. Тому паралельно займалася ще й цим. Навантаження було велике. Взагалі, за останні чотири місяці я себе дуже виснажила.
Віка розповідає, що уроки в американській школі розпочиналися о 7.40, але о 7.30 ти маєш бути у класі, бо у 7.32 школа уже закрита, і ти мусиш проходити через головний офіс, а там тобі фіксують запізнення. П’ять запізнень без причини, і ти дві години сидиш після уроків, більше – матимеш виправні роботи, скажімо, разом з прибиральницею навести порядок на полі після футбольного матчу. Ну, хіба мама напише записку про запізнення, але й цим зловживати не можна.
В американців шалений темп життя
Дівчина розповідає, що коли повернулася в Україну, пробувала активізувати молодь, хотіла, аби хлопці та дівчата якось організувалися, але це дуже важко. Навіть дорослі казали – не намагайся, нічого не вийде, ніхто не прийде. І така пасивність та байдужість хвилює. А змінювати щось потрібно.
Віка переконана, що саме через це планує наразі жити за кордоном. Бо в Україні дуже багато обіцянок, але нічого не змінюється. Хоча свою країну дуже любить і буде часто сюди приїжджати, бо усе-таки рідне коріння тягнутиме.
– Можливо, колись і повернуся в Україну, але, якщо матиму уже певний капітал, який дасть змогу тут жити і працювати, – ділиться планами на майбутнє.
А наразі вони такі – 4-5 років навчання в університеті на острові принца Едварда у Канаді, куди дівчина вступила ще у січні. До слова, навчання платне. Там взагалі, немає такого поняття, як державна форма. Є знижки, якщо ти, наприклад, був активним спортсменом. Віка вважає, що це правильно, адже коли ти вкладатимеш в освіту кошти, будеш старатися вчитися, щоб успішно здати екзамени і стати хорошим спеціалістом. Тим більше, що система навчання там побудована так, що студент має можливість працювати і заробляти самостійно. Так збирається робити і Віка.
– На другому курсі планую піти на стажування у якусь хорошу компанію. Я обрала для себе маркетологію, і це дасть змогу зрозуміти, чи це та справа, якою хочу займатися, бо якщо ні – то без проблем можна перевестися на іншу спеціальність, – розповідає. – Після закінчення навчання можна залишитися у цій компанії працювати, хоча, зізнаюся, мрію відкрити власну справу.
До США Віка повертатися не хоче, каже, що в американців дуже швидкий темп життя, у Канаді – спокійніше. Що помітила, американці дуже люблять бути постійно зайнятими, у них велика жага до грошей, скільки не дай, хочуть більше.
- Вони навіть не мають часу на спілкування з рідними, – ділиться побаченим за океаном. – Ну, звісно, є спільні походи у гори, в парк, де вони розважаються, чогось навчають дітей, але це планують заздалегідь. Наприклад, уже за три тижні знають, що у такий-то вівторок у них прогулянка у парк. І навіть, якщо у тебе виникли інші, важливіші, плани, ти не можеш не піти. Навіть мені, людині, яка все у житті звикла планувати, таке не подобається. Бо як можна передбачати сімейний час? Спілкування з рідними людьми має йти від душі, а не за планом. Наприклад, у сім’ї, де я жила, мама працювала 3-4 дні на тиждень, тому з нею ми більше спілкувалися, а батька майже ніколи не було вдома, 5-6 днів на тиждень – робота, навіть у неділю він міг провести з нами кілька годин і знову – до праці.
Українцям треба змінюватися
Власним прикладом Віка Стельмащук довела – для того, щоб втілити у життя омріяне, потрібно, для початку, добре вчитися, докладати зусилля, бути наполегливим. Цього щиро бажає своїм ровесникам. А ще, і це вважає одним із головних життєвих аспектів – завжди бути собою, не боятися, не соромитися, вміти відстоювати себе, власну позицію.
– В Україні це нелегко, – переконана Віка, – бо наше суспільство дуже пригнічує, якщо ти не такий, як всі. У США так немає. Там тобі ніхто не буде нав’язувати свою думку, а буде поважати твою. У нас дуже бояться суспільного осуду. Ось, скажімо, іде дівчина в Україні на прогулянку – гарно вдягається, робить зачіску, користується косметикою. За кордоном можеш піти у зручному тобі одязі, з немитим волоссям, і на це ніхто не зверне уваги. З тобою будуть спілкуватися, як з особистістю, а не через те, у що ти одягнутий.
У нас учні 9-11 класів дуже залежать від думки дорослих. Я й сама до поїздки у США не була такою, як зараз. Тепер не соромлюся того, що мені подобається. Ще хочу побажати своїм ровесникам бути ризикованішими. Ні, я не закликаю їздити по трасі на великій швидкості, я про те, щоб не боятися у житті пробувати щось нове, змінювати звичний уклад життя, бути сміливішими. Подобається хіп-хоп – пробуйте. У нас, якщо хлопцеві до душі бальні танці, його можуть засміяти однолітки. У США такого немає – там поважають твій вибір.
А ще бажає, аби в Україні змінилися підходи до вибору майбутньої професії. Вважає, що не обов’язково усім вступати до університету. Треба спершу подумати – це тобі потрібно чи для галочки. Бо знає чимало прикладів, коли люди без вищої освіти організовують власний бізнес та розвивають його, засновують компанії та успішно працюють. Тому будьте собою, і життя від цього ставатиме позитивнішим.
Алла ОМЕЛЬЧУК.
