Тридцять п’ять років Незалежності України. Для когось це цифра, дата, державне свято. Для тих, хто сьогодні тримає оборону, – щоденна боротьба за право нашої держави залишатися вільною.
Українську Незалежність сьогодні тримають на своїх плечах військові. Серед них – Віталій Вітрук із Шумська, який із перших днів повномасштабного вторгнення став добровольцем, пройшов бойовий шлях від рядового воїна до командира підрозділу.
Сьогодні Віталій продовжує виконувати бойові завдання на сході України. У 2025 році він очолив свій підрозділ. А з 2024-го керує громадською організацією «Рух ветеранів Шумщини», намагаючись допомагати тим, хто повертається з війни до цивільного життя.
Ми поговорили з Віталієм про його шлях до війська, мотивацію військових, відповідальність командира, ветеранів і про те, що кожен із нас може зробити для Перемоги.
Хотів пов’язати своє життя зі спортом
– Віталію, яким було ваше життя до повномасштабної війни? Про що ви мріяли, чим жили?
– Я народився у Шумську, тут виріс. Навчався у першій Шумській школі, потім – у ліцеї. Ще з перших класів захоплювався футболом і планував пов’язати зі спортом своє майбутнє.
Пізніше поїхав на Хмельниччину, де навчався у спортивній школі-інтернаті. Потім вступив до Кременецького педагогічного інституту, де здобував спеціальність учителя фізичної культури.
Футбол при цьому залишався частиною мого життя. Я грав за різні команди – шумські, кременецькі, обласні, брав участь у чемпіонатах України на аматорському рівні. Тому до війни я зовсім інакше уявляв своє майбутнє.
Було питання не в тому, чи почнеться війна, а коли
– Чи передчували ви повномасштабне вторгнення?
– Так. Я тоді перебував у Тернополі. Ми між собою вже говорили про те, що повномасштабна війна буде. Питання було фактично лише в тому, коли саме.
Про це говорив мій одногрупник Дмитро Харчук, військовослужбовець, який зараз отримав багато поранень та звільнився із ЗСУ.
За кілька днів до 24 лютого я вирішив пройти військовий вишкіл. Я ніколи до цього не тримав зброю у руках, не знав, як усе відбувається. Хотілося отримати хоча б якісь базові знання.
Той вишкіл проводили Богдан Бутковський, Сергій Коновал із позивним «Норд» та інші військові. На жаль, Сергій загинув.
– Що ви зробили 24 лютого?
– Як і тисячі інших людей, пішов у ТЦК. Там була величезна черга. Для мене тоді не мало значення, куди саме потраплю. Мета була одна – боронити Україну.
І саме тоді побачив у чаті повідомлення Богдана Бутковського. Він закликав охочих їхати захищати Київ. Я вирішив їхати.
Ми тоді були добровольцями. Як самі себе називали, «піратами». Не були у складі ЗСУ, не мали зарплати чи якихось преференцій. Просто розуміли: треба захищати рідну землю.
Пізніше ми потрапили на Харківський напрямок, під Ізюм. Коли Харків звільнили, вже остаточно стало зрозуміло: війна надовго. Тоді ми вирішили вступати до лав Збройних сил України.
Від добровольців – до бойового підрозділу
– Якими були люди, з якими ви тоді пішли на війну?
– Дуже різними. У наш новостворений підрозділ увійшли спортсмени, люди, пов’язані з футболом, бізнесмени, депутати, хлопці, які брали участь у спецопераціях.
Але всіх нас об’єднувала велика мотивація. Ми добровільно прийшли захищати Україну і були готові виконувати бойові завдання.
На основі цих людей сформували підрозділ, який згодом увійшов до складу Десантно-штурмових військ. Ми брали участь у контрнаступі на Запорізькому напрямку, потім воювали на Донбасі, Сумському напрямку. Зараз також перебуваємо на сході України.
«Командир повинен показувати особистий приклад»
– Що для вас змінилося, коли ви стали командиром цього підрозділу?
– Насамперед відповідальність. Коли ти командир, ти відповідаєш не лише за себе. Від твоїх рішень залежать люди.
Тому для мене дуже важливо, щоб у підрозділі був командний дух. Кожна людина має свою ділянку роботи, за щось відповідає. І якщо кожен відповідально та якісно виконує свою роботу, тоді всім легше. Якщо хтось перестає виконувати свої обов’язки – важко усім. Тому коли кожен розуміє, що від нього залежать побратими, формується команда.
– Сьогодні багато говорять про низьку мотивацію мобілізованих, про СЗЧ. Як командиру втримати людину в колективі?
– Треба працювати з людьми, знаходити до них підхід. Людина, яка приходить у військо, уже не має тієї мотивації, яка була у добровольців у перші дні війни. Бо усі мотивовані закінчилися ще у 2024 році. Але після базової військової підготовки, після того, як вона потрапляє у колектив, багато що змінюється.
У нашому підрозділі за весь час, відколи я ним керую, не було випадків СЗЧ.
Я вважаю, що командир має мотивувати особистим прикладом.
– Як ви це робите?
– Виходжу з хлопцями на позиції. Розповідаю їм свою історію. Про те, що я був таким самим, як вони: прийшов добровольцем, був звичайним бійцем, пройшов цей шлях і став командиром. Це також мотивує.
«На сході шахеди літають, як маршрутки їздять по великому місту»
– Зараз багато людей змінили ставлення до військових, загалом до того, що відбувається в країні. Як це змінити?
– Потрібно пам’ятати: байдужість вбиває! І людина, як би вона не старалася уникнути думок про війну, рано чи пізно з цим стикнеться. Адже війна не десь там на лінії зіткнення. Війна по всій території України, і прилетіти може будь-куди. Якщо людина у війську або цікавиться політикою, війною, щось намагається навчитися, чимось допомогти, вона знає, як себе поводити у ситуації, коли щось станеться.
Якщо не цікавитися тим, що відбувається, все – навпаки. У людини, яка перебуває далеко від фронту і читає у новинах, що за декілька кілометрів був приліт, така інформація викликає паніку, страх.
А тут, на сході, де ми знаходимося, шахеди літають так, як їздять маршрутки у великих містах. І ти вже сприймаєш це нормально.
Люди повинні зрозуміти головне: росія хоче або вбити українців, або поневолити. Іншого варіанту для нас вони не залишають. Українці, якщо цього не зупинити, або загинуть, або рано чи пізно їх змусять зі зброєю у руках іти на інші країни.
Тому сьогодні ми ще маємо шанс зберегти Україну. Для цього кожна людина повинна зрозуміти: сьогодні ти маєш бути або у війську, або для війська.
Сьогодні головна проблема – війна
– Що ви відчуваєте, коли після фронту приїжджаєте додому?
– Складно про це говорити. Ти приїжджаєш у цивільне життя і чуєш, як люди обговорюють побутові речі: хтось не зміг купити меблі, хтось не зробив ремонт, у когось ще якась побутова проблема. Це важко сприймати. Бо знаєш, що там, на фронті, зовсім інша реальність.
Іноді навіть не хочеться бути серед людей, хочеться повернутися назад. Тому що ти бачиш, наскільки різне сприйняття того, що відбувається.
Маємо усі зрозуміти: сьогодні головна проблема – війна. І для того, щоб її зупинити, ми всі повинні працювати на фронті і для фронту.
– Хто чекає вас удома, підтримує, хвилюється?
– Батьки. Сестра, яка зараз за кордоном. Ще є бабуся, якій виповнилося 90 років! І головне – мій дев’ятирічний син Тимур. Коли я приїжджаю у відпустку, він приїжджає до мене (я розлучений). Ми багато спілкуємося. Тимур переживає за мене, телефонує, дуже чекає мого приїзду.
Не можна залишати ветерана самого
Окрема частина життя Віталія – робота з ветеранами. З 2024 року він очолює громадську організацію «Рух ветеранів Шумщини», яка об’єднує діючих військовослужбовців та ветеранів.
– Чому для вас важливо очолювати такий рух?
– Мені не байдуже, що відбувається з хлопцями, які повертаються з війни. Людина може звільнитися зі служби, але війна для неї не закінчується у той день, коли вона повернулася додому.
Багато ветеранів переживають психологічні травми, комусь важко адаптуватися до цивільного життя. Хтось почувається непотрібним, хтось не знає, куди звернутися по допомогу. Чи боїться це робити.
Тому й потрібна організація, яка допомагає самоорганізуватися, цікавиться проблемами людей, допомагає їх вирішувати.
Коли я був у Шумську, ми намагалися проводити заходи для військових, ветеранів, об’єднувати людей. Зараз я знову на фронті, тому можливостей менше. Але дуже хочу, щоб цей рух не припинявся.
– Що, на вашу думку, сьогодні особливо важливо у роботі з ветеранами?
– Не чекати, поки людина сама прийде і попросить допомоги. Не кожен ветеран розповість про свою проблему. Не кожен знає, куди звернутися. Не кожен взагалі готовий говорити.
Тому потрібно цікавитися ветеранами, контактувати з ними, приїжджати, запитувати, чим можна допомогти.
– Віталію, що б ви хотіли побажати своїм землякам і всім українцям у День Незалежності України?
– Не бути байдужими. Цікавитися тим, що відбувається. Питати себе: що я можу зробити для того, щоб стало краще? Для себе, для своєї родини, для свого міста, для своєї громади, для України. Бо наша сила – у єдності та небайдужості.
