Різдва з нетерпінням чекають усі християни. Про духовну суть свята розмірковує настоятель храму святителя Миколая Чудотворця у Великих Дедеркалах, священник Назарій Кобильняк.
Моліться і будьте з родиною
Найкраща традиція та цінність Різдва – проводити час у молитві, із родиною. Не забувайте про своїх рідних, започатковуйте власні традиції і насолоджуйтеся цим святом. Але зараз передріздвяний час, наповнений неабияким святковим ажіотажем, яскравими емоціями. Сучасна культура (зрештою, треба визнати, що так було завжди, просто засоби були скромніші) закликає нас готуватися до Різдва новими покупками, прикрашанням вітрин, домівок, святковим настроєм.
А Церква закликає готуватися до Різдва постом. І тут можна було б черговий раз закинути Церкві надмірний консерватизм, аскетизм та інші нудні упередження. Можна було б, але чи не варто спробувати пошукати глибшу причину?
Людям нині бракує, бодай, дрібки аскетизму. У нас на щодень є величезний вибір усього: товарів, емоцій, подій, на які можемо піти. А часом варто від чогось відмовитися, трохи стишитися і спинитися. Дуже помічаю це сьогодні. Триває Різдвяний піст, але люди не мають душевного спокою в усьому цьому передріздвяному ажіотажі.
Призначення Різдва
Не хочу здатися моралізатором, почуваюся радше статистом: спершу, із самого Різдва багато хто усунув його першопричину – Христове народження, перетворивши свято просто у період радості й чуда. А тепер – іще й піст, який є чудовою нагодою відмови від чогось і внутрішнього стишення, певного, посильного людині, аскетизму, який насправді їй дуже потрібен. Особливо, в епоху чимраз більшого консюмеризму, щораз більшого накопичення дарунків.
Нам не вистачає повернення думками до жінки, яка, понад дві тисячі років тому, чекала народження сина, готувалася у дорогу до Єрусалима. Треба пам’ятати, що святкуємо, і не відбирати сенсу ні у Різдва, ні у посту, що йому передує. Недаремно колись перед постом відбувався карнавал, після якого наставало певне стишення. А тепер, здається, карнавал майже ніколи не завершується: просто собі є, є і є.
Піст у житті християнина
– Дати відповідь на це питання нам допоможе літургійна традиція. Як відомо, піст – це не лише виключно аскетична практика. Це – духовна подорож і духовна праця над собою. Церква вважає, що свято Різдва Христового несе в собі важливі істини про людину і світ. Для того, аби відкрити для себе ці істини, не вистачить просто готуватися до Різдва зовнішньо, потрібно й внутрішньо, духовно.
Якщо поглянути на церковний календар у грудні, то одразу кидається в очі, що Церква протягом цього періоду часто згадує святих пророків (Наума, Аввакума, Софонію, Даниїла та ін.). Це закономірно, адже церковна традиція сприймає пророків як осіб, які провіщали прихід Месії, втілення Сина Божого. Але задаймося питанням: «Хто такий пророк?». У свідомості більшості людей пророк асоціюється з екстраординарною постаттю, яка здатна сповіщати майбутні події.
Однак, і в біблійній, і в літургійній церковній традиції феномен пророцтва постає в іншому світлі. Пророк – це людина, яка прийняла Духа Божого, дозволила Йому стати Його знаряддям, яку Дух просвітив, відкрив їй Боже об’явлення. Дух Божий вчинив пророка чуйним до Слова Божого. Дух і Слово проникли в нутро і серце пророка і відкрили йому правильне розуміння речей. Це дуже важливий момент. Пророк – не футурист, не «спеціаліст», який заглядає у майбутнє, а той, хто закорінений у теперішньому, хто бачить дію Бога у своєму житті, а тому й у подіях історії – минулих, теперішніх і також майбутніх.
Тому літургійне святкування пам’яті пророків є чудовою нагодою пережити на досвіді і усвідомити кожному християнинові свою пророчу місію.
Сьогодні мало хто говорить про таїнство хрещення у цьому ключі, але саме це таїнство (як також, і миропомазання) наділяє людину пророчим служінням у тому сенсі, що вона має бути чуйною до Слова Божого і через постійне слухання Слова, і через перебування в безпосередній близькості з Богом, має творити Божу волю у світі (пор.: Бут. 1-2). Християнин – це свідок Божий, співробітник Божий. А час різдвяного посту – добра нагода відсвіжити в собі свідомість пророчого служіння, яка випливає із самої хрещальної купелі.
І прийде судити
Наступна тема Різдвяного посту – це тема Господнього приходу. Вона поступово наростає і розвивається, мов у музичній симфонії. Стихири вечірні і утрені, які з’являються вже у дні святих апостола Андрія Первозванного та Миколая Чудотворця, раз у раз повторюють фразу: «Ось бо приходить Господь», або вислови, співзвучні за змістом.
Богословська ідея актуального і реального Божого пришестя є настільки важливою, що без неї годі зрозуміти саме літургійне життя Церкви та християнське буття як таке. Вона закорінена у Євангелії від Іоана, а також в книзі Одкровення: «Я – Альфа і Омега, початок і кінець, – говорить Господь Бог, хто є і хто був, і хто приходить, Вседержитель» (Одкр. 1, 8).
Христос вже прийшов, і для тих, хто вірить в Нього. Він є Тим, Хто постійно гряде, йде. Літургія Церкви є, у першу чергу, духовним молитовним досвідом цієї есхатологічної напруги: актуального приходу Христа, який пронизує історію і динамічно розгортається аж до остаточного сповнення часу. Ця ж ідея часто вживається і в інших літургійних текстах, зокрема, у воскресних текстах: «Із Архангелами оспіваймо Христове воскресіння, Він бо – Викупитель і Спаситель душ наших, і в славі страшній та з могутньою силою знову гряде судити світ, який сотворив». А також в самому Символі віри: «І знову прийде судити живих і мертвих, а Його Царству не буде кінця».
Таким чином, Різдвяний піст несе важливий духовний сенс про те, що Господь приходить до нас завжди, будь-який момент нашого життя може стати моментом зустрічі. Тому такою важливою є наша постійна відкритість до Божих відвідин. Наше життя невпинно змінюється, пливе, вирує: ми ростемо, розвиваємося, старіємо, змінюємо погляди, спосіб діяльності, і Господь постійно шукає нових шляхів, нових способів приходу до нас. Від нас залежить готовність зустріти Господа у різних обставинах і прийняти Його тоді, коли Він може прийти до нас навіть у якийсь дуже несподіваний спосіб.
Величний задум Бога
– Святу Христового Різдва передують дві неділі – святих Праотців і святих Отців, які дуже близькі за своїм змістом. Вони присвячені прародичам Христа і всім численним старозавітнім праведникам, які очікували Його приходу. Ці неділі порушують ряд вельми цікавих світоглядних тем. Кожен, хто, бодай, трохи ознайомлений з біблійною історією та її персонажами, змушений буде визнати, що їхнє життя у багатьох моментах було далеким від нашого сьогоднішнього уявлення про святість і праведність. Я б сказав, що в історіях цих людей представлене життя, як воно є, – різнобічне, суперечливе, сповнене складних моментів вибору між добром і злом. Життя, в якому має місце і благословення, і прокляття, і подяка, і нарікання, і пророча впевненість у Божій опіці над людьми, в Його вічній милості і вірності, і бунт, і скепсис щодо людської долі на землі.
Тим не менше, Церква літургійно вшановує цих людей, – Ноя, Авраама, Еноха, Давида і багатьох інших – як старозавітніх праведників. Про що це говорить? Про те, що в людині, хоч і далеко не завжди морально праведній і правильній, є щось, чим вона може бути оправдана. Це вчинки, які говорять про її віру, надію, любов, милосердя, вірність. «Вірою Праотців оправдав Ти», – співає Церква і цим сповідує віру Бога в людину, яка перевершує будь-які моральні системи.
Усі ці люди, з їхніми чеснотами і упадками, були турботливо ведені Богом до порогу Нового завіту. Бог не відрікається від свого народу, не створює для себе якоїсь окремої, «ідеальної» історії, а стає частиною тієї, яка є, реальної.
Він не лише виліпив людину з пороху земного (саме так представлене творіння в перших главах Біблії), Він також вміє і з людської історії «виліплювати» Свій величний задум, спрямований, передовсім, на добро людини і цілого світу. Різдво Христове є чудом не лише у тому сенсі, що Бог стає людиною, але й тому, що людина певним чином приготувала Його прихід. Найпрекраснішим живим доказом цього приготування є Марія – звичайна дівчина, яка в певний момент знаходить в собі рішучість і силу сказати Богові: «Так». Через неї Бог приходить до нас, «до своїх».
Звичайно, прийняли Його не всі. Але все-таки, неділі перед Різдвом переконують мене, що ми, люди, – добрі, і через нас Бог може приходити у світ.
Твори діла добра і милосердя
«Вертепе, приготуйся, гарно прикрасися», – співаємо часто в стихирах передріздвяного періоду. Вертеп (з грецької дослівно – «печера») – це місце, у якому Господь народився. Він обрав місцем свого приходу на землю не пишні палати, а убогу печеру.
Коли Богослужіння закликають до приготування вертепу, то, очевидно, йдеться не про театралізований вертеп, не про прикрашання наших домівок, а, передовсім, про нас самих.
Вертеп – це образ людини, у якій хоче оселитися Господь. Приготувати «вертеп» людина може через свої добрі вчинки, через чесноти.
Саме вони є найважливішими різдвяними дарами, які прирівнюються до дарів, які принесли Новонародженому східні царі.
Тому невід’ємною складовою святкування Різдва в християнстві є милостиня, добрі вчинки для потребуючих. Безліч різдвяних історій різних часів і народів розповідають нам про діла милосердя і добра, як про найкращий спосіб святкування Різдва Христового.
Отож, передріздвяний період – це важливий і духовно багатий час, який відкриває для усіх можливість усвідомити велич того Дару, який Бог нам дає – дару нового життя, яке приходить у світ не у вигляді якоїсь нової концепції чи системи поглядів, а у вигляді малої безпомічної дитини, яка, однак, є Предвічним Богом.
Отож, не будемо байдужі до пришестя Христа, а впустімо Його у свої домівки і серця, щоб Він там оселився і жив із нами.
Христос Народився! Славімо Його!
