03 травня 2020 року, 13.00
Ми настільки звикли вважати Шумщину частиною Волині, а себе від діда й прадіда – , що багатьох читачів, либонь, здивує той історичний факт, що до 1228 року Шумщина була частиною зовсім іншого державного утворення.
Волинню в середні віки вважалися землі в басейні ріки Західний Буг із центром у місті Володимир. Натомість, басейн Горині сформував цілком самостійний державний організм зі столицею в Дорогобужі – нині на місці давнього града розміщене однойменне село Гощанського району Рівненської області. Утворення в басейні Горині племінного союзу, а потім – і самостійної держави, історики пов’язують із племенем дулібів.
Дулібський племінний союз сформувався ще за часів Римської імперії в оточенні германських і булгарських племен. У III-IV ст. вони, можливо, були захоплені племенами готів, про що розповідає білоруська легенда про князів «дулів» (дулібів) Кумара та Гуда і волинська легенда про князя Божа та Божу гору (між Кременцем та Почаєвом).
Арабський географ Аль-Масуді в другій половині X ст. згадує племена «валінана» і «дулаба», які в літературі ототожнюються з волинянами і дулібами, і називає імена «царів» цих племен.
У 907 році дуліби, у складі русько-слов’янського війська, на чолі з князем Олегом, брали участь у поході на Царгород. Наприкінці Х століття, найімовірніше – під час правління Володимира Святославича, дулібська держава була приєднана до київської імперії Рюриковичів. Приєднання пройшло не безкровно – «Руська правда» зберегла згадку про «конюшого Володимира Святославича, якого зарізали дорогобужці». «Конюший» в ту пору означало не головного конюха, а головнокомандувача кавалерією. Недаремно французький відповідник цього звання звучить як «маршал».
Після нетривалого злету доби Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха Русь потрапила у смугу міжусобних війн та удільної роздробленості. Проте імперія розсипалася на окремі державки не хаотично, а точно по межах давніх племінних держав.
Уже в 1149 році дулібська земля, яка на той час отримала назву Погорина, стала предметом конфлікту волинського князя Ізяслава Мстиславича та суздальського князя Юрія Долгорукого, який на короткий час захопив київський великокняжий стіл.
Після смерті Ізяслава Мстиславича його володіння поділили між собою його сини. Старший Мстислав залишив за собою Волинь. Ярослав Ізяславич отримав у володіння Погорину.
Брати спільно протистояли суздальській експансії на українські землі, а після смерті Мстислава у 1170 році його молодший брат кілька разів займав київський великокняжий стіл. Мабуть, саме тому археологи знаходять у київських культурних шарах другої половини ХІІ століття кераміку та цеглу із «двозубом Ярослава» – гербовим знаком ідентичним оздобам на знахідках у Дорогобужі. Через двісті років цей знак відродиться на ранніх гербах династії Острозьких, а ще через шістсот – на гербі Шумського району.
Визнаний дослідник династій княжої Русі Володимир Войтович припускає, що Ярослав Ізяславич надавав Шумську волость на княжіння своїм родичам, які, в силу певних причин, залишилися без спадкових уділів. Він називає шумськими князями Ярополка Ізяславича (1157-68), Василька Ярополчича (1168-80) та Ізяслава Ярославича (1180-85). Втім, елегантні гіпотези В.Войтовича мають один суттєвий недолік – вони недостатньо підкріплені документально. А часом і не підкріплені зовсім.
Достеменно відомий з українських літописів старший син Ярослава Ізяславича Інгвар не мав великокняжих амбіцій. Замість того, щоб витрачати ресурси своєї вотчини на війну за Київ, Інгвар Ярославич дбав про зміцнення і піднесення власне Погорини, бо розумів, що впливовим і заможним правителем можна стати і поза київськими стінами. Він почав княжити близько 1180 року, а вже через шість років автор «Слова о полку Ігоревім» згадує його в числі найсильніших князів Русі, наголошуючи на силі його війська в «ляцьких шоломах» – закритих обладунках західноєвропейського типу. Інгвар Ярославич справді тісно співпрацював із краківським великокняжим столом, разом з краківським князем Лєшком Білим сформував міжнародну коаліцію, яка відстояла права на батькову спадщину малолітніх сиріт Романа Мстиславича, двоюрідних племінників Інгваря, Василька та Данила.
Саме із цим протистоянням пов’язані найбільш яскраві згадки про Шумськ у Волинському літописі: «А Інгвар послав сина свого із Луцька з багатьма воями з Догоробужа і Шумська… Роман тим часом вийшов звідти з города Звенигорода, шукаючи помочі в руських (київських) князях. То коли він був у Шумську на мосту, його схопили вої Зернько і Чухома та його приведено в стан до князя Данила».
Порозуміння Інгваря та Лєшка Білого не обмежилося спільною боротьбою із узурпаторами спадщини Романа Мстиславича. Лєшко став зятем Данила – за нього вийшла заміж дочка Інгваря Гремислава. Про романтичну й мелодраматичну сторони її життя розповідає однойменний роман Олени Ходюк. А про більш приземлені політичні аспекти біографії Гремислави Інгварівни можна буде прочитати в наступній статті нашого циклу.
Інгвар Ярославич закінчив свої земні дні Великим князем Київським близько 1212 року. Його спадок розділили між собою сини. В числі князів, які загинули 1223 року в битві на Калці, згаданий Святослав Шумський. Більшість дослідників сходяться на думці, що цей князь був одним із синів Інгваря Ярославича. А його брата, луцького князя Ярослава Інгваревича, 1228 року полонив Данило Романович і примусив «добровільно обміняти» Погорину на подільські волості Меджибіж та Перемиль (нині – Летичівський район Хмельницької області).
Для Шумщини почалася доба Романовичів.
Сергій СИНЮК
Читати також:
Князь Василько Романович в історії Шумська
Урсула – власниця маєтку у Рохманові
Уродженець Шумська очолював кафедру генетики у Вашингтоні
