Сьогодні – День пам’яті Гуго Коллонтая, нашого земляка, помітної постатті у житті України та Польщі .
Кожен, небайдужий до історії рідного краю, шумчанин легко згадає енциклопедичне: народився 1 квітня 1750 року у Дедеркалах. Його дід і баба згадані як спонсори греко-католицького «Служебника», виданого 1736 року в Почаєві. Був ректором Ягелонського університету в Кракові і реформував його. Був ідеологом і співавтором «Конституції Третього травня». Брав участь у повстанні Костюшка, створив його програмні документи. Після розгрому повстання опинився в австрійській в’язниці. Після звільнення переїхав на Волинь, жив у Тетильківцях, де розробив програмні документи для Волинської гімназії у Кременці (1805). 1807 року заарештований і вивезений до Москви. 1811 – отримав дозвіл переїхати до Варшави, де і помер.
А проте є у його житті та смерті щось незбагненне, а, разом з тим, повчальне для нинішнього покоління шумчан.
Свого часу Коллонтай двічі був міністром фінансів, а після його смерті в убогій квартирі не знайшлося грошей навіть на пристойний похорон. Свого часу він був литовським референдарієм – керівником служби обробки звернень підданих до короля, і про аудієнцію в нього запобігали тисячі людей, а його тлінні останки супроводжували у катакомби для бідних тільки цвинтарні служки.
Втім, життя Гуго Коллонтая було сповнене суперечностей не менше, ніж його смерть. Він походив з українського роду волинських шляхтичів, які підтримували церкву східного обряду і спонсорували видання Почаївської друкарні, а дальній свій родовід взагалі виводив від чернігівсько-брянських бояр, але все життя боровся за територіальну цілісність та незалежність Речі Посполитої. Він ніколи не тримав у руках зброї, не брав участі у боях, але відсидів в австрійських та російських тюрмах довше, аніж солдати та генерали повстання Костюшка.
Він був римо-католицьким священником, проте зробив найбільше для того, щоб освіта в Речі Посполитій вирвалася із задушливої опіки тогочасного католицизму. Він був шляхтичем, але домагався того, щоб міщани Речі Посполитої отримали рівні зі шляхтою громадянські права, а селяни звільнилися з кріпацтва. Він був організатором та ідеологом «королівської партії» в парламенті, але король Станіслав Понятовський люто ненавидів Коллонтая.
Воно й не дивно. Посаджений на польський престол зусиллями емісарів російської цариці Катерини ІІ, король Станіслав Август вважав, що зможе невеликими поступками вгамувати апетити агресивних сусідів. Натомість, Коллонтай наполягав на сильній зовнішній політиці, спертій на сильні збройні сили. Разом з тим, Станіслав Август розумів, що кращого виконавця для вирішення важливих завдань гуманітарної сфери у нього нема, тому з неохотою, але призначав Коллонтая на високі посади, і «крізь зуби» нагороджував орденами… Зрештою, коли Станіслав Понятовський відверто здав своє королівство цариці Катерині, прямо наказавши армії не стріляти по російських солдатах, підписав зречення від престолу і поїхав у спокійну еміграцію до Франції, Коллонтай продовжив безнадійно програну боротьбу…
Освіта, література, книга – перше, на що зазіхає загарбник і остання зброя переможених. Гуго Коллонтай не просто висунув ідею заснування на Волині вищого навчального закладу. Саме він забезпечив майбутню гімназію першокласним навчальним обладнанням. Саме він створив першокласний викладацький колектив, заохотивши до переїзду в Кременець провідних професорів Краківського університету. Саме він розробив навчальні програми. І саме його на відкриття гімназії… не запросили. І саме на нього волинські шляхтичі, які віддали своїх дітей вчитися до Волинської гімназії, написали кільканадцять доносів царському губернатору, через які Коллонтай і поїхав у «почесне заслання» до Москви.
Та і нині життєвий подвиг просвітителя поцінований якось неоднозначно. У самій Польщі історики лівої орієнтації критикують Гуго за те, що так і не став атеїстом, або хоча б масоном, а історики правої орієнтації підозрюють, що він таки був потаємним безбожником, або хоча б масоном.
Хоча сам Коллонтай залишив заповіт, у якому наголосив, що залишається віруючим християнином і практикуючим католиком. Пам’ятничок Коллонтаєві у Кракові стидливенько захований в університетському сквері, а його іменем названий інститут сільського господарства.
У Кременці, біля корпусів колишньої Волинської гімназії, стоїть пам’ятник Тадеушу Чацькому. Ще два його барельєфи висять на стінах колишніх гімназійних споруд – бібліотеки та вчительського будинку.
Гіпсовий бюстик Коллонтая прикрашає тільки зал його імені в сучасній педагогічній академії імені Шевченка. Колишня вулиця Коллонтая у Кременці нині носить ім’я Максіма Горького і місто, яке, завдяки Коллонтаєві, отримало бруківку й каналізацію, не спішить відновлювати історичну справедливість.
Ні у Великих Дедеркалах, ні в Тетильківцях вулиці Коллонтая теж немає, хоча у Великих Дедеркалах на місці його народження, принаймні, встановлено меморіальну дошку.
Утім, Коллонтай передбачав таке ставлення до себе. Він писав: «Ще не було такої реформи, яка би не стала причиною для переслідування й зневаги тих, хто її здійснював. Той, хто насмілився йти дорогою змін, прирікав себе на ненависть сучасників, працюючи задля майбутнього».
Сергій СИНЮК.
