Літо. 1930 рік.
Колективізація набирала обертів.
Охайно прибране подвір’я, серед якого стояла біла хатина – далеко не розкішна, зате завжди причепурена та побілена. Від неї простягається, протоптана до чорної, літньої землі, звивиста, порошиста стежина, якою іде Марічка, щоб набрати води в хату для вечері, поки діти грають у піжмурки на подвір’ї. Мандруючи з порожнім відром до криниці, жінка розглядала рідне село, спустошене, бо майже всі працювали в колгоспі. Але сім’я Клименків відмовилася, за що отримала ганебний статус «куркулів». Важке почалося життя – сталінські репресії не давали селянам вдихнути повітря на повні груди, але люди трималися, вони чекали, що скоро все стане на свої місця, і їм повернуть землю…
Зима.1932 рік.
Сім’я Клименків з апетитом поїдала залишки пісної юшки. Усі розмовляли про буденне життя, про золоті руки діда Грицька, які таку красу вирізьблювали з дерева, то жодному аристократові й не снилося; про тітку Олену: вона так по-кумедному розповідає історії про свого чоловіка, який перехилить на свята чарку та наробить всіляких дурниць. Сергійко, наймолодший син, грався дерев’яною фігуркою коня, яку подарував йому дід Грицько. Його очі, як бездонний океан, який недосяжний для людських човнів, як літнє голубе небо, яке просвічується вранішніми променями сонця. Відірвав погляд від золотої гриви коня Орлика, який у його уяві оживав та біг зі швидкістю вітру, аби вчасно доставити доблесного лицаря на запеклий поєдинок із найлютішим ворогом, та, піднявши голову, подивився на двері.
Сімейну трапезу зупинив гучний стукіт в одвірки, який матиме відгомін у найжахливіших Сергійкових снах. Цей стукіт став передвісником жахливої біди, його відлуння ніби йшло із самого пекла. «Відкривай негайно двері!» – пролунало знадвору. Микола, голова сім’ї, прожогом вибіг на вулицю. Там стояло п’ятеро чоловіків у мундирах та з довгими металевими штиками. «Ми – представники Государства, і за наказом Сталіна вилучимо у вас зерно на потреби держави». Микола стояв, як вкопаний, його зблідле обличчя не могло витиснути й слова. Марічка з дітьми вибігли до чоловіка, сказала, що вони вже віддали все зерно. Головний активіст обурено викрикнув: «Зараз же віддавайте зерно, або ми самі його вилучимо». У відповідь – тиша. Розлючений активіст відштовхнув жінку від дверей та зайшов у хатину, махнувши головою, щоби й інші колеги приєдналися до процесу. П’ятеро високих чоловіків почали перевертати все догори дном у пошуках харчів. Забрали усе, навіть вилили залишену юшку. Активісти почали виносити мішки з харчами на подвір’я, Марічка просила, благала, щоб вони хоча б щось залишили для дітей. Піднявшись із колін, промовила: «Сучий ти сину, горіти тобі в пеклі!». Головнокомандувач підійшов до жінки і вдарив її з такою силою, що вона впала на землю. Кров покапала на, затоптаний радянськими кирзяками, сніг з уст, які з цього моменту ніколи не згадають, що таке усмішка.
Зима 1932 року. Грудень.
Сім’я Клименків із жахливим апетитом поїдала залишки юшки… Юшки, у якій – лише гаряча вода, кора дерев та кілька шматочків м’яса. «Мамо, де ти взяла м’ясо?» – спитав Сашко, старший син. Не почувши нічого у відповідь, Сергійко глянув через вікно на порожню будку пса Барса і все зрозумів. З його бездонних, голубих очей покапали кришталеві сльози, ніби океан із його погляду зруйнував дамбу та полився на волю.
Зима 1933 року. Січень.
Спустошене село, навкруги – жодної живої душі. У повітрі відчутний дух, наповнений страждань, болі, плачу та безвиході.
Небо похмуре, здавалося, що сонце навіки втратило свої сили небесного світила, а промені давно висохли і впали у темну безодню. Сніг вже нікому не сліпив очі своєю білизною, він посивів, як волосся старої, немічної, побитої горем, вдови…
Сашко лежав на ліжку, дивлячись на стелю, його кістляве тіло вже не могло рухатися. У голові крутилася лише думка про їжу. Мати залила йому у рот гарячої води, яку він відразу вирвав. Тіло Сашка скотилося на підлогу. Він заплющив очі та заснув…заснув вічним сном. Марічка вже не могла плакати, вона накрила сина ковдрою і з останніх сил підняла на руки, як немовля, нашіптуючи колискову, яку співала у дитинстві…
Микола, побачивши цю картину, взяв до рук ножа з дерев’яною ручкою, на якій було вирізьблено напис: «Как прекрасна эта жизнь». Він вибіг на вулицю та попрямував до будинку активіста Андрія, який скомандував забрати їхні харчі. Той, вийшовши з хати, чиркнув сірником об чобіт і запалив сигару, Микола сховався за пліт, і коли кривдник відчинив хвіртку, всадив йому ножа прямо в серце. Андрій відчув, як шматок холодного металу пронизує його плоть, чоловік вдихнув на повні легені тютюновий дим і знепритомнів, впав на холодну зимову землю, яка наповнилася його кров’ю. Останнім видихом він випустив дим на волю. Микола стояв із закривавленими руками і знепритомнів. Ніж упав у калюжу крові, напис на ручці став багряно-червоним.
Миколу Клименка розстріляли за підле вбивство служника Государства.
Зима. 1933 року. Лютий.
«Матусю, я хочу їсти», – ця фраза гірше ножа пронизувала серце Марічки. У селі почали масово зникати діти. Не тільки через те, що вони помирали з голоду… Завдяки їхній молодій плоті, деякі, схиблені думками, варвари вгамовували свій голод. Марійка ні на крок не відходила від Сергійка… Його блакитні очі ніби потемніли від жаху і болю, що він пережив, погляд став похмурішим.
Ще багато бід та лиха довелося пережити сім’ї Клименків… Але вони вижили.
Вони зіткнулися чолами зі смертю та побороли її. 1932-1933 роки навіки закарбувалися у пам’яті. Він осів у їхніх душах, як важкий камінь, який щодня давав про себе знати…
Врожай 1933 року видався небаченим – просторі лани пшениці… Але уже нікому було його збирати.
Вікторія Ільницька, Шумський ліцей,
переможець районного конкурсу «Самчукова криниця».
Усі фото є ілюстративними.
