Волинський князь Василько Романович проявив під стінами літописного Шумська доблесть воїна і мудрість стратега під час битви з уграми під Шумськом, яка відбулася у березні 1231 року.
Василько Романович. Фото з відкритих джерел
Тоді кінна дружина Данила не витримала першого лобового зіткнення, побігла.
Однак, на щастя, угри не переслідували, можливо, боялися флангових ударів, бо ж, як бачимо нижче, побігла саме дружина Данила, але не все військо: полк Васильків стояв, «добре борючись і угрів ганяючи». З того, що князь Василько бився сулицею – коротким піхотним списом, можемо припустити: Васильків полк стримував натиск угрів у пішому строю! Стримував – і витримав! «Васильків полк гнав угрів до [самих] станів, і стяг королевичів вони підрубали були, а інших багато угрів утікало, аж у Галичі вони стали», – підсумовує літописець.
Блискуча перемога із захопленням ворожого прапора і втечею ворога більш, як на сто п’ятдесят верстов, була здобута, в основному, кров’ю і потом волинського війська Василька Романовича. Адже Данило Романович, через спішність свого повернення, привів на Шумщину тільки рицарську кінну дружину. Натомість, Василько Романович мав час і можливість зібрати на Волині піхоту, та усвідомив необхідність її використання у бою. Чи не вперше у східній Європі під Шумськом піхота заговорила про себе у новій якості. У межиріччі Куми і Вілії волинське військо вперше здобуло досвід, який згодом, вже усвідомлено застосований, приніс плоди у битві під Ярославом, на Синій Воді, а, зрештою, й на Куликовому полі, де розгромом татар керував волинський воєвода, князь Дмитро Боброк. Проте започаткував цей тактичний прийом ще в добу домінування на полі бою кінних рицарських дружин Василько Романович.
Та важливішими від переможних битв виявилися дипломатичні успіхи Романовичів. На цьому поприщі головну роль відігравав саме Василько. 1246 року Данило Романович виїхав на виклик Батия до Орди, але перед тим «порадився з братом своїм».
Данило Романович. Фото з відкритих джерел
До речі, за свідченням Джовані Плано Карпіні, Василько Романович перед виїздом Данила посилав до Батия своїх послів, «які вернулися до нього і брата його Данила з охоронною грамотою для проїзду до Батия для пана Данила». Принизлива за формою, але ефективна за результатами, поїздка Данила Романовича до Батия на певний час убезпечила галицьке князівство від ординських вторгнень. Та й форма взаємин, що встановилися між Данилом Романовичем і Батиєм нагадувала більше асиметричний воєнний союз, ніж васалітет.
На відміну від Наддніпрянщини і решти руських земель, в яких хазяювали ординські баскаки, держава Романовичів зберегла автентичну систему влади і верховенство своїх князів. Важливим є момент, на який досі звертали мало уваги – претензії Орди, які стали причиною поїздки Данила Романовича до Батия, стосувалися тільки Галичини. Волинь же, в особі свого номінального володаря, князя Василька Романовича, юридично уникла навіть формального підкорення.
Але головне – в іншому. Василько в цій ситуації – не просто пасивний спостерігач, який чекає результатів поїздки. Після виїзду Данила в Орду, Василько починає переговори з князем Мазовії Конрадом і фактичною правителькою краківського князівства Гремиславою Інгварівною, яка була його тещею. До них долучається і Джованні Плано Карпіні – посол папи Інокентія Четвертого. Більше того, після цих переговорів та перебування Плано Карпіні у Володимирі та Данилові розпочинається активне листування волинського князя з Ватиканом. Причому, Інокентій Четвертий адресує свої листи «Найяснішим Данилові, королю Русі та Василькові, королю Лодомерії». Варто припустити, що відносно лагідне ставлення Батия до Данила було викликане якраз усвідомленою ханом ймовірністю зіткнутися, у разі загострення ситуації, із, організованою Васильком Романовичем, коаліцією західних держав, дії яких міг координувати сам папа.
Затьмарити сяйво його піднесення не змогло і вторгнення у землі Романовичів ординського війська під проводом Куремси – у ряді прикордонних сутичок 1254р. татар розбили. Прикметно і те, що Орда не відповіла на розгром Куремси крупною каральною акцією. Тільки 1259р. до Галицько-Волинського пограниччя підійшов із численним військом найдосвідченіший полководець Орди Бурундай. Василько Романович провів в Шумську переговори з Бурундаєм і, ціною демонтажу укріплень кількох замків, домігся, що Бурундай, без бойових дій, провів військо через Волинь на польські землі і визнав державу Романовичів незалежним союзником Золотої Орди. Принагідно зауважимо, що результати Шумської угоди були далеко не такими катастрофічними, як це часом зображують у вітчизняній історіографії. Розібрані укріплення великого торгового міста Володимира не мали стратегічного значення, а «розметані» гради (замки) Данилів, Стіжок, Крем’янець і Луцьк, городні яких були складені з дерев’яних (а, можливо, навіть і пронумерованих) деталей, у скорому часі відновили. Принаймні, невдовзі Луцьк і Стіжок слугували резиденціями князя Мстислава Даниловича. Залога ж найпотужнішої фортеці – Холма – взагалі відмовилася піддатися Бурундаєві і руйнувати свою твердиню. Відтак, Шумську угоду 1259р. варто вважати не військовою поразкою держави Романовичів, а дипломатичною перемогою волинського князя Василька Романовича. Якщо при цьому згадати ще й налагодження взаємин із литовським князем Войшелком, вплив на польські справи, перед нами постає образ мудрого дипломата і державного мужа.
Історія міста – це сукупність маленьких життєвих історій людей, які в цьому місті жили і діяли. Але реально працювати на репутацію міста ця історія може тільки тоді, коли імена цих людей присутні в самому місті – в пам’ятниках і пам’ятних дошках, назвах вулиць, площ, скверів. І мені щиро жаль, що Шумськ – місто воїнського і дипломатичного подвигу Василька Романовича – досі не має вулиці, названої на честь цього великого князя, ані пам’ятника йому. Хоча б такого компактного, який нині стоїть у Володимир-Волинському.
Сергій СИНЮК.
