У житті Наталі Онищук нещодавно сталася радісна подія – їй освідчився у коханні Віталій Савченко – хлопець, родом із Луганщини. Приїхав якось під час відпустки у Малі Садки у гості до побратима і знайшов тут свою долю.
На батьківщині уже немає родинного помешкання – усе зруйноване росіянами. Батьки Віталія виїхали з рідних місць, довго з ними не було зв’язку, зараз проживають у Харкові.
Наталя народилася у Борщівці на Лановеччині. Коли дівчинці було три рочки, сім’я переїхала на Шумщину – до Малих Садок. Дівчина каже, що село їй дуже полюбилося.
Закінчила місцеву школу, вступила у Дубенський педагогічний коледж. Згодом навчалася у Рівному. Працювала вчителькою молодших класів, викладала інформатику.
З 19 років вчителювала у школі м. Дубно, де проходила практику. Планувала тут залишитися, але розпочалася повномасштабна війна, і дівчина повернулася додому. Працювала в Обицькій школі на декретному місці, згодом два місяці навчала дітей у Борщівці.
Якось у Наталі народилася ідея – відкрити власну справу. Почала над цим працювати. І вже у листопаді минув рік, як займається підготовкою дітей до школи, швидкочитанням, навчає групу малюків, починаючи із двох років.
– Я три роки зустрічалася зі своїм сусідом Вадимом, – розповідає Наталя про особисте життя. – Але у нас не склалося – розійшлися, проте залишилися друзями. – Якось він приїхав у відпустку зі своїм товаришем, з яким служили у Збройних силах України. Познайомилися – це було восени. Спочатку Віталій залицявся до моєї сестри. Та згодом ми почали спілкуватися з ним через соціальну мережу. 15 серпня минуло два роки, як ми зустрічаємося.
Віталій – сільський працьовитий хлопець. Ще до війни трудився у різних агрофірмах. Коли приїжджав до коханої – залюбки допомагав по господарству. Мріє, що після закінчення війни обов’язково повернеться до своєї улюбленої справи – працювати на землі.
До слова, коли ми спілкувалися з Наталею, минуло якраз п’ять років, як Віталій служить у Збройних силах України. Спочатку проходив строкову військову службу, і відразу ж по її закінченню підписав контракт. Воює з початку повномасштабного вторгнення у Президентській бригаді.
За ці два роки Наталя неодноразово їздила до коханого на схід: у Покровськ, в Авдіївку, у Дружківку, у Краматорськ…
– Першим був Покровськ, поїздка тривала 28 годин в один бік. Спочатку з Тернополя до Дніпра, а потім – маршруткою у Покровськ. Висадили мене на якійсь трасі, купа військових, спілкуються мовою агресора, перевіряють паспорти, телефони, до Віталія додзвонитися не можу. Стою і думаю: «Де ж мої Малі Садки?» – пригадує Наталя. – Але він мене знайшов. З вечора до ранку побули разом. І знову – 28 годин добирання додому.
Віталій Савченко майже увесь час на передових позиціях.
– Ми починали з Києва, далі – Гостомель, Буча, Харків та Донбас, – розповідає. – З побратимами були у багатьох гарячих точках: оборона Харкова, Авдіївки, Торецька…
За цих два роки молода пара пережила багато. Дівчина завжди хвилюється за коханого, коли той не виходить на зв’язок, адже кожен вихід на позицію – ризик для життя.
Нещодавно Віталій приїжджав до коханої і зробив їй пропозицію. Це було 7 листопада. Для Наталії це стало несподіванкою. Дівчина чекала хлопця у гості. Коли зателефонувала – він не відповів. Подумала, може, щось сталося, тому буде вранці.
– Віталій приїхав увечері, з квітами. Подарував мені дрона, а тоді дістав обручку і зробив пропозицію, – ділиться хвилюючими моментами Наталя.
Хлопець, хоч і народився на Луганщині, проте спілкується українською.
– Він дуже закохався у Малі Садки. Каже, що відчуває себе, як удома, і хоче постійно тут жити, – каже дівчина. – За два роки його знає майже усе село, він тут, як свій.
У Наталі є ще брат Сергій та сестра Софія, молодша на рік і десять місяців. У них так у житті складається, що дівчата постійно разом: адже Софія пішла у перший клас на рік раніше. Разом навчалися у школі, далі – в одному коледжі, були у них об’єднані пари, разом жили на квартирі, разом їхні хлопці воюють (коханий Софії – побратим Віталія, родом із Нікополя). З Софією вони зустрічаються уже рік.
Батькам дівчат доводиться часто хвилюватися за доньок, коли ті їздять на схід до своїх хлопців. Та що поробиш – кохання…
На Різдво родина Онищуків зібралася за столом. Наталя розповіла, що у сім’ї Віталія на Луганщині звичаї відрізняються від наших: кутя у них – з рису, не додають туди маку, і не одягають вишиванок. Її у хлопця ніколи не було, а тепер, коли потрапив на Шумщину, має.
Та головне – молитва до Бога – за родину, за Україну, особливо за воїнів, які стоять на передовій удень і вночі, захищаючи рідну землю.
Наталя розповіла, що постійно ходить до храму. Ця любов у неї змалечку. Її тато о. Михайло – настоятель храмів ПЦУ у селах Малі Садки та Бірки.
– У це врочисте християнське свято усім бажаю миру, Перемоги, і щоб наші захисники та захисниці повернулися додому живими, – каже дівчина.
А на літо у Віталія та Наталі – приємні клопоти, бо планують одружитися. Надіються, що до цього часу закінчиться війна.
