Війна безжально забирає молоді життя – українці гинуть на полі бою, помирають у тилу, бо не можуть оговтатися від отриманих травм. Їхні душі передчасно ідуть до Бога, а рідним залишають після себе невимовний біль від непоправної втрати.
Володимир Бондарчук – корінний шумчанин. Народився 5 серпня 1981 року. Навчався у другій Шумській одинадцятирічці (тепер – Шумський ліцей), після закінчення 9 класу вступив до Шумського профтехучилища, де здобув спеціальність будівельника.
Їздив на роботу у Київ на будови, згодом батько навчив сина роботі електрика, і він працював ще й у цій сфері.
Був доброзичливим, життєрадісним, ніколи не проходив повз, коли треба було допомогти. Любив життя, любив батьків, любив друзів, любив поспілкуватися.
Володимир був моїм сусідом. Пригадую, як сім’я Бондарчуків придбала будинок на нашій затишній вулиці Миру і переїхала сюди жити.
Родина відразу зарекомендувала себе щирими людьми, умілими господарями.
Як тільки пригріє навесні сонце, вони вже пораються біля хати. Все на обійсті у них доглянуте, доведене до ладу. Чимало праці тут вкладено.
Ідеш, бувало, по вулиці, зустрінеш Володю, а він ще здалека вітається. Завжди робив це щиро та з повагою.
Нещодавно сім’я втратила чоловіка і тата, але родина трималася. Невдовзі Володимир став на захист України – у березні 2023 року.
Брав участь у важких боях, виконував складні бойові завдання. Разом із побратимами пройшов через пекельні випробування.
– Після того, як Володю мобілізували, він був у Старичах на Львівщині, звідти потрапив на схід – воював у 81 аеромобільній бригаді ДШВ. Спочатку був солдатом, згодом трохи підівчився і став старшим оператором ПТРК. Виконував бойові завдання на Луганщині, бувало, що знаходився на нулі по 5-10 днів. Казав, що зразу було трохи легше, а потім траплялося таке, що навіть у туалет не могли вийти через ворожі атаки, – розповідає сестра Володимира Бондарчука Наталя.
– Про війну він говорив одне – що треба тримати оборону, щоб не впустити ворога далі. Завжди шкодував молодих хлопчаків, казав, що воювати мають старші, які усвідомлюють, для чого вони тут. Найболючіше Володя переживав смерть своїх побратимів, важко переносив, що їх багато пішло.
Під час одного із завдань отримав важке поранення. Лікувався, переніс дві операції, мав контузії.
Сестра Наталя розповідає, що після другого оперативного втручання він почував себе не дуже добре.
Мешкав разом із мамою та сестрою, які допомагали синові та братові пройти цей складний період життя.
На жаль, серце військовослужбовця не витримало – воно навіки зупинилося 19 вересня 2025 року.
– Коли Володя був у Шумську на реабілітації, то спілкувався з багатьма людьми. Вони розповідали, що він усім казав одне: як тільки стане на ноги, вдома не залишиться, а повернеться і буде далі воювати. Він завжди казав: «Я не буду сидіти і чекати, щоб вони сюди прийшли». Але, на жаль, не склалося так, як він хотів, мріяв. Володя пишався, що він там, мав нагороди та подяки. І те, що його поховали як Героя, я і мама пишаємося цим. Звичайно, мамі важко це пережити, як і мені, але мусимо триматися. Ми розуміємо, у який час тепер живемо. Але надіємося тільки на Бога, надіємося, що його душа з Богом, – каже сестра Наталя.
З Володимиром Бондарчуком прощалися у неділю. Домовину із тілом померлого воїна проводжали вулицями міста під звуки військового оркестру. Чин похорону відбувся у храмі Преображення Господнього Православної Церкви України м.Шумськ.
Тіло Володимира Бондарчука прийняла рідна шумська земля. Смерть молодого воїна залишила біль у серцях усіх, хто його знав. Особливо ятритиме цей біль серця матері та сестри, які навіки попрощалися зі своїм Володею.
