Як це – мати все і в одну мить втратити? Як це – коли найбільшою цінністю раптом стає мир і спокій твоєї родини? Як це – сидіти у підвалі, коли на твоє місто сиплються снаряди?
Не дай, Боже, нікому більше пережити такого, що випало на долю мешканки Ізюму Юлії Ліпунової.
Ще недавно вона жила у місті на Харківщині. Як розповідає, мала все – будинок, авто, облаштований побут. Разом з чоловіком виховували 14-річну доньку.
24 лютого 2022 року стало тим днем, який розділив їхнє спокійне життя на «до» і «після». А те, що довелося згодом пережити, не можна ні пояснити, ні виправдати.
– Прокинулися від бомбардувань уже 24 лютого. Ще до 1 березня в Ізюмі було відносно спокійно, але коли над головами почали літати винищувачі, а мирне місто, де немає жодного стратегічного об’єкта, військової частини, почало зазнавати авіаударів, стало страшно, – розповідає Юлія. – Ховалися спочатку у підвалі, а потім – у бункері під лісом. Там перебувало 50 чоловік. Бачили, як місто нищили. Залишалися у бункері кілька днів підряд, адже за ніч Ізюм обстрілювали по кілька разів.
5 березня родина Ліпунових вирішила рятуватися і виїжджати. Почали вмовляти батьків жінки, з якими мешкали разом. Ті ніяк не хотіли залишати рідне місто. Зрештою, вони погодилися.
Із собою взяли найнеобхідніше – спальні мішки, ковдри, продукти і вирушили у село Співанівка під Ізюмом. Знайомі сказали, що там спокійніше. Але ситуація різко змінилася, адже у сусіднє село Петрівське зайшли росіяни військовою колоною. Почалися обстріли з мінометів. Від осколкового поранення загинув батько Юлії. Поховали його у Співанівці, і ще півтора місяця жили під обстрілами. Адже з одного боку – Ізюм, окупований росіянами, з іншого, у Заводах, – українські війська, які звільнили тоді кілька сіл, і Петрівське у тому числі. Співанівка опинилася якраз на лінії фронту. Над головами – снаряди, ні їжі, ні зв’язку.
І так до 16 квітня. Зрозуміли, що треба якось рятуватися. А як? Виїхати неможливо – адже усі мости через річку Сіверський Донець підірвані.
– Дізналися, що є невеличкий пішохідний місточок. Сіли в автомобіль, добиратися туди треба було через ліс. Бо інакше ніде не проїдеш – окупанти не випускали на українську територію, тільки в росію. Чоловік попросив друга поїхати з нами, щоб біля пішого переходу забрати наш автомобіль назад і сховати його у гаражі, – ділиться подіями порятунку Юлія. – Коли в’їхали у ліс, нас почали обстрілювати. Ця територія уже була українською, але нам не пощастило, натрапили на диверсійну групу, яка, ймовірно, йшла у розвідку. Ніяких попереджувальних вистрілів – побачили уже, як сиплеться лобове скло. Мама отримала поранення у голову і втратила свідомість. Я тримала її, нічого не могла зрозуміти. Як раптом почула, що у чоботях мокро. Дивлюся, а мені прострелили обидві ноги. Я сама медик, тому, щоб зупинити кровотечу, моя донька руками затиснула там, де я показала. А сама рятувала маму, яка і далі була без свідомості. По нас стріляли, автомобіль був, як решето. Це диво, що двигун і колеса залишилися цілими.
Родині вдалося доїхати до блокпоста і зустрітися з українськими військовими. Мама Юлії ще дихала, але військовий лікар сказав: «Ми її втрачаємо, уже нічим не допоможеш». Жінка розповідає: військові були шоковані тим, як вони взагалі залишилися живі у тій ситуації, що довелося пережити. Дитину від куль врятувала валіза з речами. Коли її розбирали, то не могли повірити, скільки куль там застряло. Друга поранило, і його забрали у лікарню у Лозову.
– Якби не чоловік, то ми, напевно, не вижили б. Він побачив у бокове дзеркало, як росіянин цілиться у нас з гранатомета, і сильно натиснув на газ. Бо якби чекав чи їхав помалу, від нас би нічого не залишилося. Як доказ – два розстріляних автомобілі волонтерів, які рятували людей, і їхали за нами. Один із волонтерів загинув – накрив собою жінку з дитиною. Решту забрали у полон. Окупанти навіть пропонували декому з них надати медичну допомогу, але наші відмовилися, так і пішли у полон поранені, – розповідає Юлія про жахіття, які довелося пережити.
Перейшли через річку, вірніше, жінку уже довелося нести, адже обидві ноги у гомілках були прострелені. Там їх зустріли друзі автомобілем. Сіли у салон самі, поклали уже мертву маму і поїхали у місто Красноград. Їхати довелося через мінні поля – знайомі пояснили, як треба рухатися, щоб вижити.
– Таке відчуття було, що їдемо в нікуди, – каже жінка. – Але таки добралися до Краснограда. Поховали маму, мені зробили рентген. Приїхала моя сестра, привезла коляску – треба було втікати далі, бо і там було небезпечно. Ми вирушили на Західну Україну, на Тернопільщину. Там мали знайому сім’ю Курченків. І вони, і Ярослава Кравчук допомогли знайти квартиру у Шумську, за що їм велике дякую.
У нашому місті сім’я Ліпунових пробула місяць. Юлія звернулася у Шумську лікарню, де їй призначили курс лікування.
– Безмежно вдячна лікарю-травматологу Ігорю Дмитруку за його професійність і золоті руки. Він буквально поставив мене на ноги. А також велике спасибі Юлії Камінській. Лікарка підкоригувала моє лікування, адже маю цукровий діабет, допомогла з інсуліном. Приходили соціальні працівники, запитували, чим допомогти. Тому я щиро вдячна усім, персоналу, який допомагав мені лікуватися, лікарні – за засоби гігієни, речі першої необхідності, – каже Юлія Ліпунова. – А ще дуже хочу подякувати усім шумчанам, які мене підтримували. Вони приносили продукти, речі, дуже допомагали. Було таке, що просто підходили на вулиці, обіймали і плакали. Шумчани дуже щирі, співчутливі і милосердні.
Зараз сім’я Ліпунових перебуває у Німеччині. Кажуть, що пробують оговтатися від пережитого. Виїхали за кордон заради дитини, щоб вона не чула сирени, адже навіть від звичайного звуку автомобіля, який їхав по вулиці, дівчинка падала на землю і закривала голову руками. Добиралися через Словаччину, Австрію, ночували у волонтерському таборі. У Німеччині звернулися у поліцію, пояснили, хто вони і звідки. Сім’ї надали невеличкий прихисток і соціальну допомогу.
Що буде далі – не знають, нічого не планують. Просто – пробують жити. Не мають жодного зв’язку з батьками чоловіка, які не хотіли виїжджати і залишилися в Ізюмі. І ніяк не можуть зрозуміти, чому росіяни нищили їхнє місто – мирне, спокійне.
– Я б і зараз додому хоч пішки пішла б, – переконана Юлія Ліпунова. – Але нам сказали, що навіть, якщо Ізюм звільнять, туди ще 2-3 роки не можна буде повертатися, адже територія замінована. Ніхто не думав, що у нас таке станеться, що Ізюм так зруйнують. Навіть ті, хто чекав росіян, не повірив тому, що таке може коїтися. Школи, садочки – усе знищене. Наші військові просили людей – виїжджайте з Ізюма, адже контрнаступ неможливий, поки у місті є мирні мешканці.
Юлія не знає, що залишилося в Ізюмі від її будинку, чи взагалі він є. Каже, що це дуже страшно – мати все і в одну мить втратити. Але після пережитого переконана, що головне зараз – це мир і спокій. Більше нічого не потрібно.
Фотозвідкритихджерел
