Ліда Дискантюк, до заміжжя – Руженюк, має славу вправної рукодільниці, кравчині. І не лише на загаєцькій Фаюрщині, де від народження живе, трудиться.
Напевно, це голос крові її предків. Бабуся Зіна вже 29 років, як переступила поріг Вічності. А подружжя Дискантюків з любов’ю зберігає творіння її невтомних рук. Мама Ярина активно займалася рукоділлям до 84-річного віку. Зараз не робить цього через хворобу та недавню операцію. Але ще вправно заволікає нитку в голку.
Це від них пані Ліда перейняла талант вишивальниці. А в дитячих роках та юності, крім цього, мала ще й хист до малювання. Її всіляко підтримував у цьому, давав настанови вчитель і художник, поважна і до сьогодні в Загайцях людина – Михайло Ковальчук. Але, з плином життя, це хобі відійшло. Проте дитячі та юначі малюнки і досі лежать десь там, у невпорядкованих архівах.
Як згадує моя співрозмовниця, перша її робота, як кравчині та вишивальниці, належить ще до дошкільного життя. Десь у 5-6 років дівча змайструвало сукенку для своєї улюбленої ляльки. Жаль, що за понад пів віку вона не збереглася.
З подружжям Дискантюків познайомився влітку, на гамірному Дні села Загайці. Анатолій та Ліда привернули мою увагу красивими, елегантними вишиванками ручної роботи, в які були одягнуті. Досить рідкісні пастельні барви. Пані Ліда називає незвичні для нас відтінки – пірузовий і туркезовий.
Познайомившись ближче з умілицею, дізнався, що творить вона свої вироби досить рідкісною технікою. Навіть не так малопоширеною, як трудомісткою, що займає багато часу. Адже треба взяти біле полотно або іншу тканину, розміряти її ниточками на квадратики, через один зашити чорним тлом, а білі вишити різними кольорами. Потім розрізати ножицями – і аж тоді око милуватимуть об’ємні, пухнасті орнаменти.
Практично всі кімнати, ба, навіть стіни, в оселі Дискантюків прикрашені виробами Лідії Василівни. Є дуже багато подушечок. Особливу насолоду під час вишивання отримує від поєднання різних барв.
За повсякденними господарськими клопотами не завжди вдається виділити годинку-другу для улюбленої справи, тим паче, у літню пору. Але коли випадає така нагода – завжди використовує її. Принципово не продає свого вишиття – любить просто дарувати людям красу.
Прикрашають її роботи і загаєцький храм, і монастирську обитель. А коли переступаєш поріг затишного помешкання родини Дискантюків, у веранді кожного гостя зустрічають вишиті слова молитви до Бога, у яких так і чується любов до ближнього. Знайшов її глава сім’ї, а створила газдиня.
Так склалося, що завітав до Дискантюків якраз у день, коли подружжя відзначало 43 роки свого спільного життя.
Запитую, у цієї позитивної, щирої на вдачу, пари – чи буде продовження династії вишивальниць?
– Либонь, що ні, – усміхається жінка. – У нас з чоловіком двоє синів. Сергій – в Кременці, вчителює, професійно знімає відео, а Роман аж в Южно-Сахалінську. Там, за десять тисяч кілометрів від рідного дому, мешкає ще одна, рідна мені, людина – єдина сестра Женя зі своїм чоловіком, теж загайчанином.
Хоча є й чоловіки, які мають хист до вишивання, проте в моїх синів інші захоплення.
Пані Ліда продовжує й родинні традиції пошиття одягу. У свій час з червоним дипломом закінчила Тернопільське профтехучилище №8.
Подружжя зізнається – їм пощастило, що зустрілися та ідуть дружньо дорогою життя.
Анатолій – це вогняна стихія, любить поговорити на різноманітні теми, влучно пожартувати, висловити власну думку. Ліда – статечніша, розважливіша. А разом вони творять гармонію щасливої сім’ї, де панує любов. Бо ще й досі в обох горять очі, як глянуть одне на одного.
– Мій Анатолій – це наче продовження мене. Він – моя надійна опора, завжди послухає, допоможе. Навіть, якщо справа, про яку прошу, і не зовсім чоловіча, – просто світиться пані Ліда, розповідаючи про свого чоловіка.
Пан Анатолій – авторитетна у Загайцях людина. Односельці неодноразово обирали його депутатом сільської ради – чоловік дуже цінує таку довіру. А ще він є керівником вуличного комітету, до складу якого входять 4 вулиці на Фаюрщині – опікується водопостачанням.
– Купріянович – то дуже хороша людина – завжди виручить, допоможе. Для цього, не вагаючись, пожертвує власним часом, відкладе особисті справи, – тепло відгукується про свого надійного сусіда Петро Коломієць.
Працював замолоду на багатьох роботах, доводилося бувати в різних містах – Рівне, Одеса, Запоріжжя, Ямпіль. Ще і зараз його пам’ятають, як кваліфікованого електрозварювальника, і запрошують до роботи.
В осінь свого життя особливо тішаться Дискантюки онуками – їх у них троє.
– Двоє дівчаток в Кременці. Іринка вже десятикласниця, а Дарунок (так ми називаємо молодшу Даринку) взагалі у нас особлива радість, ще маємо внука-дев’ятикласника Ярослава. Дасть Бог, будуть ще, онуки, бо щось останнім часом боцюни рідко стали літати, – жартує пан Анатолій.
І не лишень онуки і правнуки будуть. А й добро. Бо коли віддаєш його іншим безкорисливо і з радістю, воно неодмінно повертається.
