Павло Шевченко потрапив у Шумськ з Нікопольського району, що на Дніпропетровщині. Там, у Покровському, де за 20-30 кілометрів тривають бойові дії, а місцеві мешканці уже звикли жити під звуки канонад, залишилася його мала батьківщина.
Ще влітку юнак, студент Вінницького національного медичного університету ім.М.І.Пирогова, міркував, куди потрапить за розподілом, аби пройти інтернатуру у медичному закладі. Спочатку вирішив, що обере терапію і залишиться у Вінниці. Але доля розпорядилася по-іншому. І Павло обрав Шумську міську лікарню. Замість терапії, тепер на практиці вивчає ази хірургії.
– Пригадую, як вперше приїхав у Тернопіль, пішов у департамент охорони здоров’я, оформив документи, пройшов медогляд і придбав квиток, щоб їхати у Шумськ. Аж тоді зрозумів, що навіть уяви не маю, де це. Зателефонував у лікарню, а там уже робочий день закінчується. Доки доберуся, уже буде пізно. Але таки вирішив не відкладати, а їхати. За настановою тата, пішов до місцевої церкви ХВЄ. Тут якраз було людно. Мене гостинно прийняли і поселили у хостелі, який церква організувала для переселенців, – розповів Павло Шевченко.
І додає, що і Шумська міська лікарня, і сам колектив йому сподобалися. Переконаний, що тут побачив, наскільки люди можуть бути однодумцями, об’єднуватися навколо якоїсь ідеї і разом її реалізовувати.
– У нас на Дніпропетровщині такого немає. Якось більше кожен сам за себе дбає. А тут люди щирі, відкриті, дуже допомагають один одному, підтримують. Мене приємно здивувало, як для потреб лікарні збирають продукти харчування. Уперше таке бачу і радію, – каже Павло.
А ще душею прикипів до Шумщини. Розповідає, що удома, на Нікопольщині – суцільні степи, мало що побачиш, а тут зачарувала природа.
Ще б пак! Адже хлопець зустрів тут своє кохання. А обраниця його – Віта Герасимчук, привітна юнка, родом з Андрушівки – краю неперевершених лісів, ставків, грибних місць та простих, щирих людей.
Обоє розповідають, що, коли познайомилися, то не одразу звернули один на одного увагу. Спочатку їх поєднала робота з дітьми – при церкві організовують для них служіння, тому й пересікалися у спільній справі.
Між молодими людьми почалася переписка. Спочатку про спільні інтереси. Невдовзі зрозуміли, що настав якийсь переломний момент у їхньому спілкуванні, тому потрібно розставити усі крапки над «і».
– Якось я зробила перший крок і написала Павлові прямо: «Що у нас далі: дружба чи відносини?».
Хлопець відповів доволі дипломатично, але дав зрозуміти дівчині, що їхні стосунки мають розвиток. Він тоді написав для Віти: «Дружба, яка переходить у відносини».
– Звичайно, що після цього я вирішив запросити Віту на побачення. Дуже хотів обрати гарний день, час, щоб усе минуло найкраще. І нарешті цей момент настав. То був справді незабутній день, бо лляв такий дощ, що просто стояла водяна стіна. Побачення через це довго не тривало, але у той день ми зрозуміли, що призначені один для одного і хочемо бути разом, – розповідає Павло.
Стосунки закоханої пари мали швидкий розвиток. Уже через два місяці вони побралися і народилася на Шумщині молода сім’я.
Розділити таку радість з дітьми з Нікопольщини приїхали батьки Павла. Мама завжди мріяла, щоб майбутня невістка була із заходу України. Сама вона родом із Житомирщини. І хоча більшість своїх років прожила на Дніпропетровщині, серцем завжди линула на батьківщину. На жаль, на свято не приїхала сестра з сім’єю, якраз усі занедужали, але теж радіють народженню нової родини. Як і брат Павла Веніамін, який зараз на строковій службі у Збройних силах України.
– Дуже важко, адже він не бачився увесь цей час з родиною. Їхню військову частину розбомбили. Солдати не можуть нікуди піти, коло спілкування у них тільки між собою, і це нелегко, – розповідає Павло про брата.
Після весілля батьки нареченого повернулися додому. Хоча там зараз дуже неспокійно, але таки тягне додому, бо ж усе своє, рідне. Щиро вболівають за Україну і вірять у Перемогу, моляться Богу за мир, за дітей та онуків. Хоча, як розповідає Павло, на сході по-різному ставляться до війни. Не всі, навіть після того, що сталося, переходять на українську мову. Сам юнак розмовляє бездоганною українською, хоча каже, що удома переважає суржик.
Тепло прийняли нового члена великої родини Герасимчуки. У Віти – п’ятеро братів та сестер. Усі уже одружені.
– Батьки дуже зраділи, що уже і я знайшла свою долю, – каже Віта Герасимчук.
Пара і справді виглядає гармонійно – статний, вихований чоловік і привітна, усміхнена жіночка. Обоє молоді і щасливі, повні сил, енергії, готові будувати власну родину і розвивати Україну.
– Ми, як і усі українці, чекаємо завершення війни і Перемоги. Бо хочемо, щоб наші майбутні діти зростали у вільній Україні, щоб вони не знали такого горя, як є зараз, а пам’ятали тільки кращі моменти про Україну, про те, як вона розвивається, – ділиться чоловік.
– Павло сподобався мені відповідальністю, серйозним ставленням до того, чим він займається. Тому вірю, що з ним буде надійно. І дуже хочу, щоб наша сім’я була такою сильною, як зараз є наша Україна.
Наперекір війні українці живуть – будують нові родини, народжують дітей, працюють, підтримують один одного. Головне – мати у серці Бога, любити Україну та один одного.
