Через жорстокі обстріли України російською армією, багато родин залишили свої домівки й вирушили на захід.
Ірпінь, Буча, Гостомель стали форпостом Києва – у цьому трикутнику тривали бої, і громадяни від перших днів війни перебували під постійними обстрілами та бомбардуваннями. Окупанти не милували нікого. Вони обстрілювали будинки, вбивали, викрадали та катували мирних громадян, грабували будинки, мінували вулиці.
Більшість жителів покинули Ірпінь. Віра Федюк теж вирішила виїхати, адже ворожі постріли не милували нікого.
Зі сльозами на очах Віра Григорівна згадує, як вибиралася з рідного міста і що довелося пережити.
– Перші вибухи ми почули вранці, 24 лютого, – пригадує жінка. – Біля нас близько Гостомель, там же – аеропорт, туди летіли бомбардувальники – все це відбувалося над нашим містом, над нашим будинком.
Люди, які прийшли в аптеки за ліками, у супермаркети за продуктами харчування – стояли і дивилися. Коли сталися вибухи, тоді схаменулися і почали розходитися по домівках.
Перші вибухи лунали у Бучі, Гостомелі, а потім російські окупанти почали рватися до Ірпеня. Міський голова оголосив про евакуацію – для цього будуть подані поїзди з Києва. І ось, 4 березня, я зі своєю свахою вирішили покинути своє місто.
Коли ми вийшли до залізничного вокзалу, адже живу поруч, там уже було багато людей, всі з малесенькими дітьми. Керував усім цим процесом міський голова, який тоді сказав, що подають п’ять вагонів, у які першими заходитимуть мами з дітками, чоловіки – ні. Тож ми не сіли тоді у вагон. Проте людей на вокзалі залишилося ще більше. Тоді почалися обстріли поблизу нас. Ми падали на землю, бігли у підземний перехід. Почалася паніка. Я ледь вскочила у бомбосховище свого будинку.
На виїзді з Ірпеня є храм, там багато допомагали людям: годували, вивозили автомобілями до мосту через річку Ірпінь.
– Міст був зірваний, арматура виглядала, ногою не було де стати, – пригадує ті моторошні дні Віра Григорівна. – Дуже важко було. Усі бігли, люди знервовані. А далі, метрів за 200, стояли автобуси. Нас набилося туди, як дров. І ми ледь доїхали до Києва. Потім нас пересадили на інший транспорт, ним ми доїхали до київського вокзалу. Графіку руху не було. Приїжджали електрички, поїзди, люди бігли то до одного, то до другого – так взнавали напрямок.
Вірі трапилася електричка до Львова, хоча вони хотіли їхати до Тернополя, бо мають там родину. Добиралися 13 годин. Людей дуже багато, ніде було голці впасти: мами з дітьми, які сильно кричали. Не було чим дихати, людям ставало погано.
Коли вийшли у Львові, там теж було багато людей. Аби доїхати до Тернополя, довелося цілу ніч чекати на вулиці, при мінусовій температурі повітря. У Львові теж не було графіку руху – підходили і запитували. Аж вранці, наступного дня, ледь сіли у поїзд і доїхали до Тернополя.
Віра переночувала у родичів свахи і поїхала у Потуторів – у родину племінника свого покійного чоловіка – Віктора та Ольги Федюків. І вже два місяці тут мешкає.
У Віри Григорівни – двоє дітей, син та зять повернулися до рідного міста. До Ірпеня поки що не можна – там все ще небезпечно, немає умов для проживання. На щастя, їхні будинки залишилися цілими, тільки вікна повилітали. Міський голова Ірпеня ще не рекомендує сюди повертатися. Є електропостачання, вода, а от газу немає, магазини тільки починають працювати.
У статечному віці Вірі Григорівні довелося залишити свою домівку. У родині племінника жінці живеться дуже добре. Проте, як зізнається, дуже скучила за рідним домом і надіється на українську Перемогу.
На фото: з онуком, який зараз служить у ЗСУ, у точках, де тривають активні бойові дії.
