Коли у 2014 році Слов’янськ окупували російські бойовики, ця родина тимчасово виїхала у Суми. Невдовзі, коли місто звільнили українські війська, Людмила Сичова з родиною повернулася додому. Зробили ремонт, утеплили будинок – думали, будуть жити собі спокійно на пенсії. Навіть і гадки не мали, що доведеться ще раз залишати рідний дім у пошуках безпеки.
Зараз Людмила Сичова разом із чоловіком мешкають у Васьківцях на Шумщині.
Спочатку були у Рівному та через високу ціну, яку платили за житло, перебралися у наш край.
Рідні тут не мають, адже чоловік родом зі Слов’янська, а пані Людмила – зі Слов’янського району.
На Шумщину потрапили випадково – чоловік до війни часто їздив у відрядження. Познайомився із нашим земляком, і згодом родина Валентина та Любові Захожих із села Васьківці запропонувала переїхати у будинок, що у них по сусідству.
– Хатина старенька, але дуже затишна. Нам тут добре. Крім того, житло знаходиться біля лісу – так гарно і спокійно. Маємо невеличкий город. Правда, приїхали сюди у червні, але деякі овочі я таки встигла виростити, – розповідає про своє життя на Шумщині Людмила Сичова.
Її чоловік у 2018 році добровільно став на захист України ще під час АТО. У 2022-му йому виповнилося 60 років. Звільнився із війська за віком та повернувся додому.
– Ми до останнього залишалися вдома. Зі Слов’янська я переїхала у село до подруги – вона поїхала до доньки, а мені залишила доглядати кішку. Власне, ця тваринка і врятувала моє життя, – розповідає Людмила Сичова. – Світла тоді не було, і я почула, що з морозильної камери потягнув неприємний запах. Пішла за оцтом, щоб помити, а кішка ніяк не хотіла виходити з хати, мені довелося її виганяти, затрималася з тваринкою. І тут – приліт, я тоді дуже злякалася. Зібрала речі, схопила кішку і поїхала звідти. Згодом мій брат їздив туди, каже, що якраз у стіні біля морозильної камери, де я мала стояти, щоб помити її, застряг осколок. А кішка тоді отримала стрес, ми її лікували, на жаль, тваринку врятувати не вдалося.
Людмила має двох доньок. Обоє працюють у сфері перманентного макіяжу. Старша мешкає у Києві.
– Коли донька зі своїм нареченим зібралися одружуватися, зять отримав повістку. Він – лікар, але чи то бронь забули продовжити, і сталася така ситуація. Що робити? А мій чоловік каже: «Іди оформляй шлюб, а звідти – у частину». Зять так і зробив. У березні у них народився синочок – хочемо дуже, аби донька з онучком приїхали до нас у Васьківці на зиму. Тут тепліше буде, безпечніше та й природа така гарна, – ділиться пані Людмила.
Брат жінки залишився із родиною у Слов’янську.
– Каже нам: повертайтеся. Вони вже звикли жити під постійними прильотами. Брат працює на залізниці водієм, було, що виїжджав у Хмельницький, але згодом його покликали назад. Їздить у Покровськ, Лиман, а над головами літають шахеди. У 2014 році він працював водієм автобуса, вивозив людей, щоб врятувати. Розповідав, як їхав через Миколаївку, лікарня була, а на зворотному шляху – вже нема. Страшно це все. У 2023 році померла мама чоловіка, і ми їздили на похорон. Там постійно вибухи, я не можу звикнути, – каже Людмила.
Ще у пам’яті історія про те, як її колишня роботодавиця із Сумів поїхала із сином на пункт здачі НМТ. Квитків назад не було, тому довелося повертатися пізніше. У потязі вони дізнаються, що у їхній будинок стався приліт. Почали телефонувати чоловікові, а він не бере слухавки. Набрала сусіда, а той каже: «Твій Олег – все», бо подумав, що це його винесли із завалів. Та це була помилка. Під час прильоту на спину чоловіку упав стіл – він і врятував його, бо стримував усі осколки, які летіли. Коли той прийшов до тями, спробував вибратися і аж тоді вийшов на зв’язок.
– Під час того страшного прильоту, коли було пряме влучання у будинок, загинув хлопчик. Ми тоді дуже переживали, чи це часом не синочок моєї знайомої, – пригадує пані Людмила ті страшні миті. – Згодом зідзвонилися, дізналися, що всі, слава Богу, живі.
Всупереч випробуванням, жінка не здається і налаштована на позитив. Вона щира у розмові, випромінює добро, усміхається, комунікабельна та гарно відгукується про людей, які живуть на Шумщині.
І взагалі переконана в істині – як ти ставишся до ближніх, так і вони будуть до тебе.
На зустріч зі мною пані Людмила прийшла у красивій українській вишиванці і чудово розмовляє українською. Запитую про це, адже Слов’янськ – місто російськомовне.
– Так, але я навчалася в сільській україномовній школі. Коли вступила до технікуму, важко було, адже викладали там російською. Згодом на роботі теж усе діловодство примушували вести на російській. Та коли почалася повномасштабна війна і сталися страшні події у Бучі, я дала собі слово: російською більше не розмовлятиму і перейшла на українську – вона мені дуже подобається.
Розраду Людмила Сичова знаходить у творчості. Вона почала плести ґердани, і це у жінки чудово виходить. Її роботи шумчани могли побачити на виставці у «Соснині» – під час святкування Дня Незалежності України та Дня громади. Також брала участь у виставці, коли ще проживала у Рівному. Власне, там і почалося її нове захоплення. Побачила якось красивий ґердан і попросила господиню, у якої орендували житло, сплести його, бо знала, що та цим займається.
– Натомість вона принесла мені необхідне приладдя і каже: сплети сама, бо я не маю часу. Спробувала, і мені вдалося, хоча в Слов’янську, я займалася миловарінням. Правда, весь інструмент там залишився, – розповідає жінка.
У колекції пані Людмили уже є до чотирьох десятків ґерданів. Переважно дарує їх близьким та знайомим. Дуже рідко щось продає, хіба, аби повернути вартість матеріалів. Купує авторські схеми, підбирає в Інтернеті бісер. Каже, що це дуже заспокоює та відволікає від тривожних думок.
А ще, хоча уже й на пенсії, віддалено працює бухгалтером. Її керівник у 2014 році виїжджав із Донецька та 80% бізнесу не зміг вивезти. А тепер перевіз власну справу у Київ.
Попри пережите, Людмила Сичова вірить, що усе буде добре та здійсниться її найбільша мрія – повернутися додому у Слов’янськ, щоб всі діти та онуки зібралися разом, – розповідає про найзаповітніше і злегка витирає сльози, які виступили у кутиках очей, які бачили стільки лиха. Та це не зламало її віри – віри в Бога, в Україну, в людей, у себе.
