Два роки, два місяці і сім днів. Саме стільки Світлана Кузьмич зі Стіжка чекала з чеченського полону свого сина Андрія. Коли зник безвісти, її материнське серце відчувало: Андрій живий, і він обов’язково повернеться.
На початку повномасштабного вторгнення син Світлани був у Польщі на заробітках. Згодом приїхав додому. Казав: «Все одно принесуть повістку. Тато уже старший, ви ж теж, мамо, не підете. То мушу я. Хтось має захищати Україну». І хоча в Андрія була можливість знову виїхати до Польщі, залишився вдома.
І ось 23 жовтня 2023 року. На подвір’ї військкомату у Шумську Світлана проводжає сина на війну.
– Я пообіцяла собі не плакати. Мене тоді дуже підтримував наш благочинний – отець Миколай. Я трималася. Звичайно, як кожна мама, не хотіла відпускати свого сина, а з іншого боку розуміла: це війна, такі реалії.
Спочатку Андрій півтора місяця був на навчаннях на Рівненщині. Світлана з чоловіком Валерієм провідували тоді сина. Наготують смаколиків, щоб усім хлопцям вистачило, – і їдуть
Андрій по житті дуже товариський та щирий у спілкуванні, то ж одразу знайшов нових друзів, мав добру репутацію та влучно стріляв. Тому після навчань приїхав у відпустку. Мама розуміла, що сина відправлять на один із гарячих напрямків, тому серце починало боліти вже тоді.
Після полігону наш земляк разом із товаришем Сашею, киянином, вступили у 5 штурмову бригаду.
6 грудня, на День Збройних сил України, Андрій Кузьмич святкував свій день народження. Друг запросив його до себе на квартиру у Києві, і разом відзначали. Та вже вночі усіх зібрали по команді і відправили під Костянтинівку на Донеччині.
Андрій швидко адаптувався на новому місці та гідно виконував бойові завдання.
– Якось він із побратимами вивів хлопців із небезпеки. За те командир впустив його на кілька днів додому. Син мені нічого не сказав, подзвонив тільки сестрі Олі. І ось – 31 грудня. Я тоді трохи нездужала, виходжу на подвір’я, а там мій Андрій із букетом квітів! Уже тоді я бачила, що він змінився зсередини, що бачив війну. Про це мені особливо не розповідав – беріг, казав, що все добре, що харчування – відмінне, і усе залежить від командира, а він у них був дуже хороший, – пригадує мама зустріч із сином.
13 лютого Андрій повернувся із чергового завдання. Світлана у ці дні була спокійніша, адже знала, що 3-5 днів, доки проходить відновлення, її син буде у відносній безпеці.
– Він тоді дуже хотів додому. Взагалі Андрій – домашній, любить рідне село, нашу прекрасну природу, односельців. Та сталося так, що він пішов на завдання із хлопцями з іншої бригади, бо не було кому. 14 лютого 2024 року, 17 година 53 хвилини. Я запам’ятала цю дату і час. Уже тоді були перестороги, що пішов не із своїми. Казав, що не буде зв’язку. «Сину, бережи себе» – благословила я тоді Андрія. 17 лютого вони мали повернутися із позицій. Але дзвінка не було. Подумала: може машина поламалася, бо таке вже траплялося, чи не встигли їх вчасно вивезти. Мені тоді було найгірше за всі рази. 19 лютого я вже дуже тривожилася, не спала цілу ніч, пішла на роботу – і не мала на себе місця. Повернулася назад додому, – розповідає про нелегкі часи, які довелося пережити, Світлана Кузьмич. – Бачу – ТЦК. У нас на вулиці є безвісти зниклий воїн, то подумала, що ідуть до його рідних. Коли бачу, повертають на наше подвір’я. Я зразу почала плакати і кричати, що не вірю, що мій син живий, що це неправда. Ситуацію врятувала наша староста. Каже хлопцям: «Ну, дайте їй сповіщення, хай прочитає, що він не загиблий, що безвісти зниклий, що є надія!».
З того часу почалися пошуки. Командир тоді повідомив Світлані, що найімовірніше на позиції тоді був приліт, і 99% того, що Андрій та його побратими загинули. На що Світлана тоді відповіла: «А я вам даю 100%, що мій син живий!», бо материнське серце знало краще…
Але воно дуже боліло. Світлана каже, що у ті дні дуже багато плакала і молилася.
– Я ішла у ліс, під Замкову гору, щоб нікого не бачити і не чути, ні з ким не хотіла говорити. Звичайно, що люди мене хотіли тоді підтримати, але це не допомагало, – розповідає про те, що довелося пережити, мама воїна. – Або була у хаті. Тримала у руках синові речі, була у його кімнаті – як тільки отримала сумну звістку, перебралася у його кімнату. Тільки там молилася, спала на його подушечках і плакала. І ось одного разу, коли я закінчила читати псалтир, це десь була 10 година вечора, дзвонять наші стіжоцькі хлопці і радісно повідомляють: «Андрій – живий! Він у полоні». До пошуку мого сина підключилися усі, хлопці моніторили телеграм-канали, де була інформація про безвісти зниклих, полонених, і там побачили на відео Андрія. Це було 21 лютого. Загалом було таких 7-8 відео з моїм сином. Слідкуючи за його мімікою, жестами, я могла багато чого розуміти. Під час одного з таких переглядів за тим, як Андрій себе поводить, як повертає голову, я зрозуміла, що у нього щось із лівою ногою. Як виявилося потім, так і було – він отримав поранення у ногу.
З того часу боротьба за повернення сина тривала з новою силою – різноманітні акції, звернення, дзвінки, прохання. І незламна віра у те, що побачить свого Андрія.
– Якось ми з дівчатами були у Києві на одній з акцій. І до нас приїхав Назар зі Славути, який повернувся з полону. Він іде, а ми йому називаємося імена, показуємо портрети. Я кажу: Кузьмич Андрій! А він задумався і питає: «Рись» (це позивний сина). Кажу: «Так!». І Назар відповідає: знаю, були разом. Він тоді обійняв нас і каже: «Ви добре робите, що шукаєте, що виходите на акції, добивайтеся і далі». Взагалі хочу сказати, що мені дуже щастило у пошуках. З ким би я не спілкувалася, куди б не зверталася, усюди зі мною ішли на контакт, не було такого, як часом розповідають дівчата, нерозуміння чи байдужості.
22 квітня Андрій Кузьмич повернувся із чеченського полону у рамках обміну. На сам обмін рідні фізично не встигали поїхати, то попросили троюрідну сестру Андрія з Чернігова піти на зустріч. Вона організувала прямий ефір, і як тільки під’їхав автобус, мама побачила свого сина на задньому сидінні.
– Коли Андрій виходив з автобуса, ми всі почали кричати, радіти. Андрій оглянувся. Казав, що почув наші голоси, а нас не побачив, – ділиться радісними митями мати воїна.
Як тільки військових доправили до реабілітаційного центру на Вінниччині, Світлана з родиною не витримали – набрали цілу гору гостинців і поїхали до Андрія. Там сказали, що ще не час для зустрічі, і можуть впустити Андрія до рідних лише на 2 хвилини (правда, дозволили на 20).
– Мені й двох хвилин вистачить, щоб тільки обійняти його – відповіла Світлана Кузьмич.
Зустріч була дуже теплою, правда, гостинці довелося забрати додому, бо вчорашні полонені тільки звикають до звичайного ритму життя, до нормального харчування.
– Знаєте, коли Андрій ще був у полоні, а я сідала їсти і брала до рук хліб, то дуже плакала, бо не знала, чи моя дитина має той хліб. Андрій розповів, що їм давали по буханці хліба на день і суп. Каже, що тепер супу довго не схоче. А я кажу: сину, та я не такий варити буду! А борщу? А борщу, каже, хочу, – радіє мама воїна.
Світлана Кузьмич ніяк не дочекається, коли побачить сина у рідній хаті. Тут його чекають і тато Валерій, і сестра Оля, і все село.
– Андрія завжди всі любили – друзі, сусіди. Шкода, що сусід дід Степан не дочекався його, а дуже цього хотів, – ділиться Світлана Кузьмич.
Про полон сина не розпитує – відчуває, як йому це важко. Хіба сам розказує, тоді дуже обережно може щось уточнити. Зараз ходить по садку, знімає для сина, як цвітуть дерева на рідному обійсті. Хоче піти на Замкову гору, і там зняти для Андрія відео. Це місце тепер особливе – тут шукала силу у найважчі моменти свого життя.
Коли Андрій був у полоні, вона не могла до нього доторкнутися, побачити, але коли підносила молитви до Бога, вірила, що хоч небо одне бачать. Тепер Андрій каже: «Мамо, там небо не таке, дві-три зірки, і все».
Колись Андрій привіз мамі з Польщі подарунок – срібну ладанку з розп’яттям Ісуса.
– Син заставляв мене вдягати її, носити. І знаєте: я зарядила її своєю енергією. Коли Андрій ішов на війну, я дала йому цю ладанку. І навіть у полоні її не зачепили, – розповідає Світлана. – Син у розмовах каже, що мене знають рідні багатьох побратимів. Я ж йому відповідаю: «Як ви там стали між собою сім’єю, так і ми зріднилися на акціях за безвісти зниклими та полоненими, разом боролися, і це стало для нас великою підтримкою. Я вже розмовляла з дівчатами, але ще прийду на акцію, щоб закликати не здаватися, не опускати рук. Андрій розповідає, що у полоні є тисячі наших хлопців, про яких ніхто не знає. Тому вірити треба і надіятися.
Андрій розповів матері, що у полоні у нього був час подумати та переосмислити все своє життя, стати іншим. А серце матері радіє від того, що її син – живий, що він повернувся, що незабаром переступить поріг рідної хати.
