Невже це той самий Вітя Чорноокий з Тилявки? Душа будь-якої компанії, добряк, завжди готовий допомогти і віддати останнє, що має? Пригадую його із студентських років – навчалися на одному і тому ж філологічному факультеті тоді ще Тернопільського педінституту. Правда, у різних групах. Одногрупники любили Віктора. Адже був товариським та доброзичливим.
Таким запам’ятають його й однокласники. І ті, хто залишився у Тилявці, і ті, кого доля розкинула по світу. Усіх дуже схвилювала загибель Віктора. Тепер він для них не просто однокласник, друг, а й Герой, який віддав своє життя, щоб наблизити Переможний день українського народу.
– Вітя завжди дуже хотів потрапити на шкільну зустріч випускників, але йому ніколи не виходило. Бо ж робота, та й відстань до Тилявки немала, – пригадують однокласники чоловіка. – А цього року приїхав! Яка це була тепла зустріч! Зібралися колишні однокласники. Ми ще встигли зустрітися до війни – у січні. І Вітя дуже радів. Знали б ви, яким він був хорошим, завжди допомагав, підтримував. Був дуже активним у всьому, веселим, з ним у компанії ніколи не було сумно. Він у нашому класі був старостою. А тепер Віті не стало, і для нас це дуже велика втрата.
Після закінчення вузу Віктор Чорноокий трохи працював у рідній Тилявці учителем. Але зовсім небагато. Невдовзі переїхав на Вінниччину. Тут одружився і присвятив своє життя військовій службі. Понад 16 років Віктор носив військову форму, а у 2018 році підписав контракт, воював.
29 серпня 2022 року не стало Віктора Чорноокого – командира бойової машини командного відділення гірсько-штурмового взводу … Він загинув у запеклих боях за українську землю, внаслідок бойового зіткнення під час наступальних дій під Нововознесенським-Миролюбівкою Херсонської області.
Сьогодні Віктора зустрічала Шумська громада живим коридором у центрі міста, де відслужили заупокійну панахиду священники ПЦУ.
Після цього траурна процесія вирушила у Тилявку, де Віктора прийняла у свої обійми рідна земля.
На жаль, не змогла провести в останню земну дорогу свого сина мама. Лідія Миколаївна, яка працювала у Тилявці вчителькою англійської мови, знаходиться в інвалідному візку. Її, після інсульту, доглядає донька. Валентина мешкає у Золочеві і теж тут учителює – до себе й забрала маму. Тато Віктора помер кілька років тому.
Залишилася сиротою батьківська хата.
– Віктор, як тільки приїжджав у село, завжди брався наводити порядок біля рідної оселі. Старався навести лад, – розповідає староста Наталія Затворнюк. – Був дуже щирим, турботливим, людиною з великої букви, завжди за всіх переживав, піклувався.
У селі розповідають, що Віктор хотів привезти сюди з Вінниччини, у відносно безпечнішу Тилявку, свою колишню дружину. Подружжя хоч і розлучилося, але підтримувало дружні стосунки. Віктора уже не стало, а майстри усе ще доробляли замовлену ним роботу – облаштовували каналізацію…
– Це велика трагедія для рідних, для усього села. Ми досі не можемо у це повірити та оговтатися від такої втрати, – каже Наталія Затворнюк.
Хоронити Віктора Чорноокого приїхав його 22-річний син Ігор. Він, разом з батьком, разом служили – захищали рідну Україну від ненависного окупанта.
Віктор Чорноокий заплатив за це найвищу ціну – віддав власне життя. Тепер буде завжди біля батьківської хати, яку так любив, адже оселя знаходиться у кінці села, поруч із сільським цвинтарем, де знайшло вічний спочинок тіло Героя, нашого відважного земляка.
Чин похорону відслужили у місцевому храмі. Односельці розповідають, що Віктор часто приходив на службу, коли приїжджав додому, постійно робив пожертви на храм.
Тилявка зустріла свого Героя живим коридором, а останню земну дорогу встелила квітами…
Траурний кортеж рухався під тривожні звуки сирени. І від цього ставало не по собі. Скільки ще Героїв має лягти у рідну землю, щоб в Україні настав мир? Коли нарешті росіяни самі себе запитають: для чого вони сюди прийшли? Для чого гинуть люди? І хіба є виправдання усім смертям? Чи не пектиме на їхніх руках наша українська кров…
