У Книгу пам’яті військовослужбовців, полеглих за Україну з 2014 по 2021 рік, внесено імена 4440 солдатів та офіцерів всіх силових структур, які були вбиті на війні з російським агресором та проросійськими заколотниками.
За даними Міністерства оборони України, під час бойових дій на Сході нашої країни з 2014 року, станом на 16 січня 2021р., загинули 2665 військовослужбовців Збройних сил України, поранено – 10152.
Один із полеглих героїв – наш земляк, загайчанин Роман Мусій. Він загинув 27 листопада 2014 року під час «гарячої фази» війни з росіянами та проросійськи налаштованими сепаратистами. Напередодні цієї скорботної дати журналіст «Новин Шумщини» зустрівся з дружиною Романа Мусія – Галиною.
– І досі у розмовах односельці добрими словами згадують мого чоловіка: «Був би Роман, то ми мали б менше проблем у сільській роботі». Він нікому не відмовляв у допомозі – до нього і звечора, і зранку приходили, телефонували загайчани з проханням виорати, змолотити, покосити. Роман був безвідмовним. Пообіцяв – зробить. Таких рідко зустрінеш у наш час. Дуже добре серце мав. Куди зараз не подивлюся, очі мокріють – всюди праця його невтомних рук, – ділиться споминами про своє щасливе минуле пані Галина. – Ми з Романом познайомилися на весіллі моєї сестри. Вона, як і я, теж уродженка Шумбару. Я тоді навчалася у шумбарській школі. Після 9 класу пішла у загаєцьку одинадцятирічку. Роман був у 10 класі. Я на 11 місяців молодша за нього.
Зустрічалися ми довго – 4 роки. Два дні гуляли весілля – 1-2 вересня 1989 року. Такий звичай був.
Роман після школи пішов навчатися у Дубенське культосвітнє училище. Любив та вмів грати на багатьох музичних інструментах – піаніно, трубі, баяні, гітарі. Правда, училище не закінчив. Після першого курсу його призвали в армію. Служив у танкових військах механіком-водієм.
А коли повернувся із війська, то не став продовжувати навчання.
Музика і техніка – два крила, які допомагали йому по житті.
Перше – для душі. Без його участі не відбувалося жодне свято – чи то концерт, чи то весілля. «Душа колективу», – згадують про нього Михайло Кицай, Анатолій Кліфа, Михайло Коломієць, Микола Чаплюк, з якими музикував.
Галя після школи пішла працювати швачкою на дедеркальську фабрику. Згодом – заміжжя. У 1990 народила первістка Андрія, через три роки – Василя. Так і стала домогосподаркою. Роман, разом з батьком, трудився механізатором у тодішньому КСП. Згодом газдував на своїх гектарах, мав комбайна, трактора. Це друге крило давало йому та сім’ї шматок хліба.
Хоча сам не грав у футбол, та був затятим уболівальником сільської команди. Не пропускав жодного матчу – ні вдома, ні на виїзді. Якщо грають загаєцькі хлопці у гостях, сяде на мотоцикла – і гайда підтримувати своїх, незважаючи ні на дощ, ні на сніг.
Роман мав сильні патріотичні настрої, любив Україну не на словах, а на ділі. Було велике бажання поїхати на Майдан, та підвело здоров’я – саме тоді лікував хребта.
– На початку вересня 2014 року відзначили з Романом наше срібне весілля. Чекали сина, який навчався у школі міліції. Мали сім’єю їхати в Карпати – відсвяткувати і відпочити.
Та Україною вже котилися одна за одною хвилі мобілізації. 5 вересня, коли якраз викопували картоплю, чоловік отримав повістку. Не втік у Польщу чи в Київ, не заховався, як багато інших. Зібрав необхідне і пішов. Залишилися ми вдома вдвох зі свекрухою. Старший син – у зятях, менший – навчався. Два місяці Роман проходив тактичні навчання на полігоні у Яворові. Практично кожного дня – і вранці, і ввечері – телефонував додому, цікавився усім до найменших дрібниць. Радив, як поступити в тій чи іншій ситуації. Після закінчення бойового злагодження на тиждень приїхав додому. А тоді, з 4 листопада – у зоні АТО, а по суті – на війні. Він – механік-водій у складі 5-го батальйону 24-ої окремої механізованої бригади.
Хлопцям-побратимам він припав до серця. Розумівся добре на техніці – у руках все «горіло». Якось прилаштував до своєї гусеничної машини ковша, щоб полегшити солдатам копання траншей. Вже з фронту телефонував трішки рідше. Інколи у слухавці було чутно потужну артилерійську канонаду.
«Чуєш, як тут стріляють» – казав мені, – пригадує Галина Мусій. – 25 листопада, за два дні до загибелі, зателефонував. Каже: тут, на Луганщині, різко похолоднішало, мороз. Було б добре, щоб ти купила валянки і передала волонтерами. Свекруха купила. Вже мали зв’язуватися з шумськими хлопцями, щоб віддати їм взуття. Перед тим ми щось радилися з чоловіком, як бути по господарству. Роман сказав, що вранці наступного дня зі мною зв’яжеться. Минув призначений час, а дзвінка не було. Аж тут його похресник телефонує до моєї сестри і каже – волонтери розшукують нашу тьотю Галю (тобто – мене). Відповідаю: певно, тому, що валянки маємо передати. Приїхали діти. Слухавка обізвалася незнайомим голосом – запитали, чи то мій чоловік. І далі я практично нічого не пам’ятаю.
27 листопада, на блок-пості під Кримським на Луганщині, підірвавшись на розтяжці під час виконання бойового завдання, Роман Мусій загинув. Він був в окопі, біг звідти під прикриття бронетехніки.
Загинув не просто герой, не просто патріот України – поклав свою голову за тишу, спокій, тут, на нашій землі, люблячий батько та дідусь, турботливий чоловік. Поклав голову, щоб не чули гуркоту гармат його внучки Віка та Саша, яких він виглядів змалечку. На його бойовій машині був напис: «Дід Оман» – саме так кликала його малеча. А ще підростають троє дівчаток, які, так розпорядилася доля, будуть знати дідуся Романа лише з фотографій – Віолетта, Вероніка, Віталіна.
Як бачимо – всі дівчатка. У народі кажуть, коли народжуються дівчатка, то війни не буде. Так, рано чи пізно, кровопролиття закінчиться. Настане мир, будемо сподіватися – справедливий мир. А наближають його саме такі захисники, як Роман Мусій.
Його земний час зупинився на вічній позначці у 45 років. Зупинився, щоб для всіх нас завше тримати мирне небо.
