Олександр Кондратюк – нині скромний пожежник із Дедеркал, щасливий батько двох красунь-донечок – Юлі та Владислави. А ще – один з десятків тисяч українських хлопців, які понад 30 років тому вимушені були взяти участь у далекій та чужій війні.
Війні неіснуючої уже з 1991 року держави проти народу, якого ще ніхто не підкорив за століття. Війні, яку через роки переважна більшість у суспільстві визнала непотрібною та надуманою. Але в тодішній тоталітарній державній системі вибору у громадян практично не залишалося. Крім того, серед радянського суспільства панувало шанобливе ставлення до служби в армії і почуття обов’язку.
Коли 15 квітня 1986 року 18-річний юнак з пишною русявою шевелюрою був призваний до збройних сил СРСР, і не підозрював, що через пів року потрапить у 40-ву армію, яка 10 років воювала проти афганців.
Спочатку був вірменський Кіровокан. Навчальна частина автомобільних військ. Ситуація прояснилася швидко – на загальному шикуванні командир «учебки» чітко наголосив, використовуючи комуністичне кліше: «Ми вас готуємо для виконання інтернаціонального обов’язку в ДРА (Демократична республіка Афганістан – тодішня назва країни, де при владі перебував прорадянський місцевий режим – непопулярний в народі, та який підтримували штиками й кров’ю солдати з Союзу, так скорочено називали СРСР – авт.)».
– Почувши таку звістку, спочатку всі занепокоїлися. Добре знали, що не загоряти поїдуть за прикордонну ріку Амудар’ю, ясно усвідомлювали – там війна, з усім страшним, що з нею пов’язано. І хоча радянська пропаганда зображала афганські реалії у вигідному для Москви дусі – завдяки «сарафанному» радіо практично всі знали, що там далеко все не так, як пишуть в газетах чи показують по телебаченню, – але у повсякденних військових навчальних буднях оте первісне відчуття небезпеки притупилося, з ним звиклися, – розповідає Олександр Кондратюк.
Восени 1986 року юнак потрапляє в Афганістан. Це країна, яка за довгі століття своєї історії ніколи не напала першою на сусідів, але, разом з тим, нікому з чужинців – Британській та Російській імперіям, СРСР, США – не вдалося підкорити цей народ – дуже бідний, але з гордим та войовничим духом.
Перші місяці служби в ДРА Олександр був водієм вантажівки – доводилося перевозити різноманітні вантажі – продовольство, боєприпаси, особовий склад. Бути водієм на війні – одна із найнебезпечніших ролей. Адже автомобілі першими зазнають нападу, обстрілів, а шофери залишаються при цьому чи не найбільш беззахисними. Але його, дякувати Богу, такі загрози минули.
Через деякий час Сашу з посади водія перевели у військовий оркестр – ще у шкільному віці навчився грати у Великодедеркальській школі на духових інструментах. До слова, він і зараз, коли виникає потреба, бере участь у сільському оркестрі.
Як і більшість воїнів-афганців – неговіркий, особливо про те, що стосується тих вже далеких подій.
Військова частина – де був і водієм, і музикантом, базувалася в Кундузі – адміністративному центрі провінції на півночі країни, з панівним узбецьким та туркменським населенням.
– Наша частина була розташована поблизу штабу дивізії. Жили ми не в місті, а поблизу – спершу у польових наметах, згодом – у спеціальних модулях. Мирні, на перший погляд, місцеві жителі були з нами нейтральними. Думаю, вони відкрито не демонстрували свого справжнього ставлення до «шураві» (так афганці, які працювали в структурах ДРА, називали радянських солдатів – авт.). Ми бачили їх беззбройними, а в нас – автомати, бронетранспортери, танки, вертольоти, літаки, гармати. Хто знає, що було б, коли б ми помінялися ролями, – ділиться і споминами, і роздумами Олександр. – В оркестрі грали концерти для військовослужбовців. Брали участь у похоронах наших хлопців за найвищими військовими почестями.
Добре, що мені не довелося воювати з душманами зі зброєю, вбивати тих, хто обороняв свою землю. Адже це війна, і правила на ній жорстокі, на виживання – якщо не ти, то тебе. І свій солдатський обов’язок треба було виконувати. А ми, як називали тоді, воїни-інтернаціоналісти, були для місцевих чужинцями, які прийшли зі зброєю на їхню землю, хоча нас туди ніхто не кликав. І добре, що і своє життя зберіг, і чужого не загубив. А приємними подіями за роки служби були листи з дому – від батьків, братів, друзів. Запам’яталися ще й афганські зустрічі із земляками із Шумщини – Миколою Яциком з Брикова, Юрієм Яремчуком з Тилявки.
У 1986 році війна в далекій азійській країні була у розпалі. Того року, за офіційними даними, радянські окупаційні війська налічували найбільшу за десятиліття протистояння чисельність – понад 120 тисяч осіб. Всього за 10 років Афганської війни через її горнило пройшли близько 620 тисяч радянських громадян – понад 50 тисяч отримали поранення різної важкості, понад 15 тис. загиблих. Смертей, яких не повинно було бути, бо це – не наша війна. Її розв’язали кремлівські старці, а гинули молоді, ні в чому не винні, хлопці.
Історія має властивість повторюватися – вже восьмий рік Росія веде проти України неоголошену війну. Без підтримки її військ, грошей, боєприпасів, техніки, сепаратисти не мали б змоги роками розривати територіальну цілісність України, сіяти смерть та розруху.
На цей раз війна прийшла на нашу землю. І Кондратюки, як справжні чоловіки-оборонці, виконують свій обов’язок по її захисту. Воювали на сході держави рідний брат Олександра, капітан Збройних сил України Віктор Кондратюк (на жаль, він надто рано відійшов у Вічність), двоюрідний брат Олександр Кондратюк, а похресник та рідний племінник Ярослав Кондратюк захищає наш спокій уже восьмий рік.
