Війна… Мільйони зламаних доль, тисячі загублених життів, знищені міста і села… Якось в одну мить ми забули про те, що було у мирний час. Головною цінністю стало людське життя. Безпека України, безпека рідного дому, безпека тих, за кого ми у відповіді.
Українці у перший день повномасштабного вторгнення росії в Україну стали на захист Батьківщини. Мільйони добровольців – і чоловіки, і жінки – звернулися до військкоматів, щоб зі зброєю у руках боронити рідну землю. Мільйони стали волонтерами і волонтерками, щоб допомагати і армії, і мирному населенню. Мільйони стали біженцями та біженками, рятуючись від обстрілів путінської армії.
Кожен з нас переживає цю війну по-своєму. А як витримують таку нелегку ношу жінки? Переважно вони знаходяться у тилу. Але їхня боротьба не менш важлива. Жінки нарівні з чоловіками боронять свою землю – дбають про дітей, плетуть масксітки, готують їжу, завантажують продуктами та одягом буси, які їдуть у гарячі точки, самі доправляють допомогу.
Жінки, рятуючи від війни своїх дітей, залишають рідні домівки і їдуть у невідомість, туди, де сподіваються знайти безпечний прихисток. Як ось Надія Вєтрова – героїня моєї оповіді.
З болем, разом з дітьми, залишали рідне Запоріжжя. Місто, де вони мали дім, рідних, друзів. Надія десять років працювала тут перукаркою. Раділа донечці-дев’ятикласниці та десятирічному синочкові.
24 лютого вони почули перші вибухи. І цей день назавжди змінив їхнє життя.
– Ми вирішили рятуватися, – розповідає Надія про те, що довелося пережити. – Було страшно прокинутися одного ранку від вибухів. Це просто жахіття. Ми не знали, куди їдемо. Автомобілем добралися до рідної тітки в Олександрію. І вже звідти, разом з двоюрідною сестрою, її дитиною, вирушили далі.
Доля звела нас з хорошою людиною, Ольгою Мовчан, завдяки якій потрапили до родини Юрія та Валентини Мамчурів у Брикові. Тут ми зараз усі живемо, і дуже вдячні за прихисток. Господарі – чудові люди, дбають про нас. Та й взагалі, усі шумчани – гостинні і приємні. Також дуже допомагають гуманітарні служби Шумської громади.
Надія каже, що спілкується зі своїми рідними та друзями, які залишилися у Запоріжжі. Жінці важко про це розповідати, адже там, у її рідному місті, щодня і щоночі чути вибухи, люди живуть у жахітті, щомиті бояться за своє життя та за життя рідних.
– Запоріжжя знаходиться поблизу Василівки, де постійно точаться бої з противником. Дуже постраждало і місто Пологи – воно теж недалеко від Запоріжжя, – каже Надія. – Щодня думаю про те, щоб закінчилася війна, і ми змогли повернутися у Запоріжжя. Серце розривається, коли думаю про рідний дім. Діти теж переживають. У перший день, коли пролунали вибухи, і син, і донька сильно налякалися, їх трусило від страху. І ми зрозуміли, що треба рятуватися. Коли вже виїхали, добралися сюди, стало спокійніше. Та й у компанії інших діток вони почали трохи відволікатися від думок про війну. Син – молодший, тому легше переносить переїзд. Доньці уже п’ятнадцять років, і вона більше хвилюється, адже її відірвали від друзів, від усього, що оточувало кожного дня. І це дуже важко і страшно, бо ніхто не чекав, що таке може статися.
Попри нелегкі випробування, Надія знайшла у собі сили, аби не впасти у відчай, не здатися, а, навпаки, намагається знайти себе на новому місці.
– Хочу відчувати себе повноцінною людиною і бути корисною іншим. Я не можу сидіти на місці і нічого не робити. Тому дуже радію, що сім’я Мамчурів допомогла мені знайти роботу. Та ще й за спеціальністю. Я потрапила у студію краси «Оленка» у Шумську. Тут я займаюся тим, що подобається, адже за десять років праці перукаркою дуже полюбила свою роботу. Тому вдячна Оленці Яремчук, власниці студії, яка довірила мені і взяла у свою команду. Я радію, що працюю. Це велика віддушина у такий нелегкий час. Бо на самоті залишатися дуже важко. Часом хочеться просто лягти під ковдру і нічого не робити. У такі моменти дуже важлива підтримка, і я її знайшла у цьому невеличкому колективі. Робота дає змогу відволіктися від важких думок. Я забуваю про усі жахіття, розумію, що життя триває далі, – з вдячністю розповідає про свою роботу жінка.
– Чоловік, у родині якого проживає Надя, звернувся до нас з проханням надати їй робоче місце, якщо є така можливість. Ми вирішили спробувати. Наші клієнти задоволені перукарськими послугами Наді. Тому ми раді, що жінка потрапила у наш колектив, так вона може хоч трохи відволіктися від своїх проблем, – розповідає власниця студії краси «Оленка» Олена Яремчук. – Усі ми розуміємо, що у ці нелегкі часи середній бізнес є хребтом економіки. Тому 4 березня вирішили відновити роботу. Дівчата повернулися на свої місця. Мають працю і клієнти отримують послуги. Дуже важливо, щоб економіка працювала, надходили податки. Крім того, зараз усі стараються чимось допомагати. І наші дівчата, крім роботи, теж займаються волонтерством.
Також хочу звернутися до усіх шумчан, які мають бізнес, мають можливості працевлаштування, щоб допомагали нашим друзям зі сходу, з центру України і надавали їм робочі місця.
Надія каже, що, крім того, що отримала роботу, у цьому колективі відчуває себе ще й корисною. Бо у студії «Оленка» займаються волонтерством – якщо клієнтами є люди, яких мобілізують до війська, або учасники тероборони, то ці послуги для них безкоштовні. Це дуже хороша ініціатива.
Ця війна довела, що уся Україна – єдина, що ми не поділені на Захід і Схід, на Південь і Північ у своїх переконаннях. Усі щиро любимо свою батьківщину і готові за неї боротися.
– Наше місто Запоріжжя – російськомовне. Але знаєте, я тепер, коли спілкуюся з вами, зрозуміла, що розмовляю українською, – каже Надія. – Я не налаштовувала себе на це спеціально. Ці слова з мене самі ллються. Нехай моя українська вимова ще не така досконала, але раптом настало усвідомлення того, що російською зараз просто соромно розмовляти.
Надія стверджує: попри те, що тепер усім дуже важко, не потрібно впадати у відчай.
– Не треба заганяти себе у глухий кут власних думок. Потрібно шукати ту віддушину, яка буде мотивувати. Так, триває війна, так, нелегко, але ми маємо бути сильними, бо тільки так можна перемогти ворога і здобути перемогу, – переконана Надія.
Жінка щиро бажає усім миру і вірить, що настане той момент, який зупинить війну, і наше життя зміниться. Що вона обов’язково повернеться до рідного міста, туди, де залишилося її серце. Дуже надіється. Інакше не може бути. Бо й ім’я у неї відповідне – Надія…
