Хіба думала шумчанка Софія Бернацька, що, гостюючи у доньки у Туреччині, їй доведеться пережити землетрус, який стався у цій країні у лютому.
Поїхала туди, на три місяці, а зять каже: «У вас війна, світла немає, побудьте у нас ще, я вам продовжу документи». Вирішила, що залишиться ще трохи, адже в Україні – повномасштабна війна, нелегке життя.
Донька Галина у Туреччині уже 25 років. Колись працювала медсестрою у третій тернопільській лікарні. Разом із знайомими відважилася поїхати на роботу до цієї країни. Спочатку прибирала у будинку туркені.
А потім каже: у мене диплом є, буду вчитися? Освоїла спочатку мову, пішла на курси. Та й отримала пів ставки медсестри у стоматологічній клініці.
Потім почала працювати у лікарні. Тут і познайомилася із своїм майбутнім чоловіком. Ахмет працював тоді в іншій лікарні. Але приїхав якось до колеги і побачив Галину. Жінка йому сподобалася, і почав очікувати українку з роботи – то додому підвезе, то до ресторану запросить.
У Туреччині Галина уже 25 років, і 10 з них – одружена з Ахметом.
Сім’я придбала квартиру. Зять – військовий лікар-терапевт, полковник у відставці. Зараз – головний лікар приватної клініки в Анкарі. Галина теж тут працює.
До своєї української тещі Ахмет ставиться дуже добре. Коли пані Софія гостює у Туреччині, завжди привітний до неї.
– Люди тут живуть добре. Гарно харчуються, часто їздять відпочивати. Влада дбає про свій народ. Для дітей на кожному кроці майданчики, де можна погратися. У торговельних центрах працюють спеціальні няні, які безплатно доглядають дітей, доки батьки роблять закупи. Всюди тобі запропонують чай або каву. Купили, наприклад, туфлі, а тобі відразу знижку роблять, щоб наступного разу ти знову сюди прийшла.
У клініці, де працюють мій зять і донька, тричі на день можна безплатно харчуватися, – розповідає Софія Бернацька. – Люди можуть собі дозволити гарно провести час. І мене донька водила на різні медичні процедури, ми відпочивали у п’ятизірковому готелі, у термальних водах. Турки багато їдять сирих овочів та фруктів. У них такого поняття, як консервація, майже немає. Усе натуральне.
Жінка поїхала у Туреччину у листопаді минулого року. Правда, через те, що в Україні воєнний стан і скасували авіарейси, довелося добиратися іншим шляхом. Їхала туди через Румунію. Брат Ахмета, який там мешкає, святкував новосілля. От Ахмет з Галиною туди поїхали. До них приєдналася мама, і уже разом вирушили до Туреччини.
Нудьгувати у чужій країні не доводиться, адже діти стараються, щоб мамі тут було комфортно, усе купують, всюди возять. Правда, українці не можуть сидіти, склавши руки. Ось і пані Софія взялася тут за готування. Спочатку зять не сприймав нашої кухні, їв тільки турецькі страви. А зараз із задоволенням смакує салатами, дерунами, тушкованою капустою та іншими українськими смаколиками.
А ще Софія Бернацька гостювала у своєї онучки Тані, яка теж вийшла заміж за турка і мешкає з родиною у цій країні. Чоловік наразі працювати не дозволяє. Це у турків дуже поширене явище. Виховують двох синочків – Мірана та Арміна. Тому прабабуся досхочу натішилася правнуками. Взагалі у турків на першому місці – батьки і діти. Для них тут особлива увага.
Скориставшись порадою зятя Ахмета, Софія Бернацька планувала ще залишитися у Туреччині. Але те, що пережила 6 лютого, змусило жінку повернутися в Україну.
– 6 лютого, о 5 годині ранку тут стався сильний землетрус, 7,7 бала. Ми ще всі спали, зразу думали, що то все сниться. Прокинулися від того, що дуже кричав котик. Через 9 годин землетрус повторився, – розповідає про пережите шумчанка Софія Бернацька. – Загинуло 43,5 тисячі людей, багато ще були під завалами. Постраждали великі міста, такі, як Кахраманмараш і ще одинадцять невеликих міст.
Фото з відкритих джерел
Перший землетрус тривав 45 секунд, другий – 2 хвилини. Деякі міста були зруйновані повністю, наприклад Хатай. Через кілька годин, о 13.20 стався третій землетрус в Анкарі – одна вулиця була повністю зруйнована. Я сама бачила, як будинки навпроти пішли під землю, як сірникові коробки.
Ахмет тоді поїхав на роботу, Галя була вихідна і вони з мамою збиралися у центр. Сіли у вітальні і увімкнули телевізора.
– Як чуємо, кіт кричить і дереться на двері. А нас з диванами почало совати по усій кімнаті. Вітальня велика, вікно – на усю стіну. Я кричу до доньки: зараз ми через те скло на першому поверсі опинимося. А квартира наша розташована на двадцять восьмому. Це так страшно! Ми почали молитися. Усе дрижить, падає. Ахмет телефонує і каже, що все кругом позакривали. Дивимося через вікно – все рухнуло, як сірникова коробка. Я сама бачила, як витягали з-під завалів маму з дитиною – жінка загинула, а дитя рятувальник взяв на руки і несе до швидкої. Неможливо таке спостерігати. Згодом землетрус ще повторився. Але вже слабкий, – пригадує страшні картини Софія Бернацька.
Фото з відкритих дждерел
Розповідає, що для постраждалих тут надають дуже велику допомогу. Люди згуртувалися, брали до себе на прожиття, приносили одяг, їжу. Значна допомога від влади, президента, від інших країн, і від нашої України – теж. Чиї будинки зруйновані, держава надає безкоштовне житло.
– Три дні у Туреччині тривала жалоба. Усе було закрито – магазини, установи, школи, дитсадки. Люди усі були на завалах. Поряд із моєю донькою мешкає туркиня, то вона розповідала, що дуже сильно постраждали її родичі, – каже Софія Бернацька.
Після пережитого жінка прийняла рішення терміново повертатися в Україну. Вже коли вона була у Шумську, то телефонувала донька і повідомила, що землетрус повторювався ще тричі, правда уже був набагато слабшим.
Софія Бернацька розповідає, що у Туреччині дуже привітні люди. А ще вони люблять українців. Брат Ахмета, який зараз розлучений, каже – якщо одружуватися, то тільки з українкою.
Щодо росіян, то їх тут на дух не переносять через війну, яку вони розпочали проти мирних українців. Каже, що зять навіть російський телеканал удома вимкнув, щоб не бачити і не чути росіян. А коли їздив у Португалію до своєї доньки, в аеропорту одна росіянка почала вимагати, щоб пропустили її без черги. То їй тоді непереливки було – турки пригадали війну проти України, як її росія нищить нашу державу.
Софія Бернацька каже, що гостювала у доньки та зятя уже кілька разів. Радіє їхньому щастю. І каже, що дуже довго не наважувалася поїхати до чужої країни. А тепер сама собі дивується. Каже, що хоч побачила, як люди живуть, і сама так пожила. Турецький зять гостював у тещі в Шумську. Дасть Бог, закінчиться війна, і рідні люди зможуть знову сюди приїхати.
Жінка розповідає, що мама сусідки, яка мешкає з її Галею, пропонувала вчити мову і переїхати до Туреччини. Але ж у рідному домі таки краще. Бо ж тут усе своє, те, до чого звикла роками. Хоча й у гостях теж добре. Головне – щоб був мир, і щоб Господь беріг нас усіх від лиха.
